Порту: знайомство під келих портвейну

Новий 2019 рік ми зустрічали в Італії й нам це так сподобалося, що 2020 рік вирішили теж зустріти в іншій країні. Андрій Марущинець – мій чарівник-втілювач мрій — як задумає щось, його ніщо не зупинить. А задумав він показати мені океан. 🏄‍♂️Можливо на нього вплинули мої постійні наспівування: «Хочу на берег океана»🌴🏝️, при тому, що я така стара, що пам’ятаю цю пісню у жіночому виконанні, а не Олега Винника.

✍️Задумав – зробив. Хоча це було не просто. Води океану ми вирішили «скуштувати» на Канарських островах. Але так як 🎶«А на Канарах лучше чем на нарах» (а це наспівував Андрій), то перед новим роком сюди рветься чи не пів європейського світу. Самі розумієте – попит = пропозиції, а тому і квитки на переліт, і проживання в декілька разів виросли в ціні, та ще й закінчилися вільні місця (хоча ми почали моніторити за 2 місяці).
❓Думаєте Андрія це спинило? Ні!! Він все ж таки побудував маршрут, завдяки якому нам вдалося побачити неймовірне місто і стерти ще одну країну на нашій скреч-карті Європи.

🌇Порту… Ще з висоти пташиного польоту, а вірніше з ілюмінатора літака, це місто закохало мене в себе. І незважаючи на те, що знайомству з ним передувала безсонна ніч в Мадриді – наш ентузіазм і бажання побачити усе просто зашкалювали. Більше них було хіба що бажання випити кави☕ і поїсти в місцевому кафе.

✍️Місто Порту виникло на базі портового містечка Порт Кале. Одні вчені вважають, що його заснували грецькі колоністи і назва походить від грецького слова калліс –«прекрасний». На думку інших, його заснували римляни й назвали Кале — скорочено від назви Теплий порт. Ви знаєте, мені підходить і той, й інший варіант, адже це дійсно надзвичайно мальовниче, затиште місто, і як на мене – дуже тепле. Ми наче не в кінці грудня сюди приїхали, а по нашим міркам десь у травні.

Порту – єдине місто Європи, яке тричі вигравало звання European Best Destination. З 1996 року історична частина міста знаходиться під охороною ЮНЕСКО і є Всесвітньою спадщиною.

🚉Своє знайомство з містом ми розпочали з вокзалу Сан-Бенту. Будівля зведена в ХІХ ст.. на місці старого монастиря і вражає більше, ніж деякі музеї. Стіни вокзалу представляють собою картини з історії Португалії, викладені знаменитим біло-блакитним кахлем азулєжу.
Азулєжу є головним аспектом португальської архітектури, оскільки його застосовують на стінах, підлозі та навіть стелі і зустрічається у інтер’єрах та екстер’єрах церков, палаців, звичайних будинків, шкіл, ресторанів, барів тощо. Воно використовувалось не лише як орнаментальна форма мистецтва, але й мало специфічну функціональну здатність, як регулювання температури в будинках.

🕍На найвищій точці Порту розташований Кафедральний Собор, побудований ще в ХІІ столітті. Саме навколо нього згодом зводилися жилі будинки і розросталося місто. Він помітний з будь-якої точки Порту, а з його оглядового майданчику відкривається неймовірний вид на усе місто.

🕍Від Кафедрального собору, по вузеньким старим вуличкам і переходам ми спустилися до однієї з найвідоміших споруд міста – мосту Дона Луїша І. Збудований міст за проєктом учня та компаньйона Гюстава Ейфеля — Теофіла Сейріга у 1886 році, а названий на честь тодішнього короля.🌉Сьогодні це залізничний, автомобільний і пішохідний міст через річку Дору, він з’єднує місто Порту та місто-супутник Віла-Нова-ді-Гайя.

Пішохідною частиною мотсу ми перейшли в це містечко, адже з нього відкривається найкращий вид на місто Порту та міст Луїша І. Саме Віла-Нова-ді-Гайя є головним центром виробництва портвейну: тут концентрується більшість виноробень, порт та біржа вина.

Саме долина річки Дору, є батьківщиною відомого нам міцного червоного вина – портвейну. А завдячуємо ми відкриттю цього напою не лише португальцям, а і британцям. В XVII столітті англійці почали активно освоювати португальський ринок вина. Причиною того були зіпсовані стосунки з Францією, що змушувало комерсантів шукати нові виноробні місця.

⚓⛵Шлях із Порту до берегів Темзи в умовах парусного флоту займав багато місяців. Вино, яке перевозили на кораблях в бочках, довгий час знаходилося без належного догляду, без доливки, внаслідок чого воно псувалося. Португальські винороби помітили, що більш міцні вина добре переносять морське перевезення і не втрачають якість. Це наштовхнуло їх на думку перед подорожжю доливати до вина спирт, відігнаний з вина. Є думка, що ледачі працівники-селяни вливали спирт в бочки з суслом, не дочекавшись закінчення процесу бродіння. У напої залишався цукор і виходило солодке міцне вино, яке зберігало стабільність протягом тривалого транспортування. Проте, є легенда, що перше міцне вино спробували ліверпульські виноторговці, що прибули в 1678 році за партією вина до аббата Ламегу. Той пригостив їх незвичним напоєм, щедро збагаченим коньячним спиртом. Гостям сподобалось і саме вино, й ідея. Так розпочалося звеличення портвейну, або порто, як його називають в Португалії.
Звісно, ми не могли не продегустувати цей напій на його батьківщині. Напевно, це був перший пункт у моєму з Андрієм списку «зробити-побачити». Портвейн виявився досить смачним і дуже підступним…

✍️На протилежному від Віла-Нова-ді-Гайя березі річки Дору простягається найколоритніший та найвідоміштй квартал Порту – Рібейра. Це вузенькі, вимощені бруківкою вулички з різнокольоровими будинками, лавками ремісників, безкінечними сходами і барами з портвейном. ⛵Звідси відходять катери для прогулянок і старовинні кораблі.

👩‍🍳Пройшовши вздовж набережної, всіяної ресторанами з сотнями столиків на літніх майданчиках, повністю заповненими туристами, повз аромати морепродуктів, м’яса і смаженої картоплі, ми страшенно зголодніли. Але як завжди пообідати вирішили в більш віддалених від туристичних районів закладах. Андрій дуже любить автентичні кафе і ресторани, куди обідати ходять місцеві, де офіціанти не знають англійської, а більшість столиків зайнята дідусями, які неквапливо сьорбають каву, вино чи пиво і голосно щось обговорюють. І ми вже знали, де знаходиться такий заклад (поруч з Ратушею «Almada Café»). Тому попрямували саме туди. В обідню пору нам пощастило захопити останній вільний малесенький столик, який щільно прилягав до іншого чужого столика.

🍛Жителі Порту пишаються основними трьома стравами: тріпаш-а-мода-ду-Порту, франсізінья і бакаляо. Перша страва прийде до смаку всім, хто любить тушене свиняче м’ясо з нутрощами і квасолею. Francesinha — це великий гарячий бутерброд, який складається із хліба, декількох різновидів м’яса і ковбас, все це подається під плавленим сиром і пивним соусом. Bacalhau – португальська тріска, або в кулінарії солено-вялена тріска. Існує більше 365 способів приготування бакаляо, по одному на кожен день року.
Андрій замовив франсізінью, я – запечену тріску з картоплею, ну і звісно ж по бокальчику портвейну. Після такого обіду не те що не хотілося більше ходити, а і не моглося.) Заплатили ми за це до 10 євро.

А ще Порто має вихід до Атлантичного океану, і туди можна дістатися громадським транспортом (метро чи автобус). Ми вибрали другий варіант і з самого ранку наступного дня — відправилися до узбережжя Атлантичного океану. Це було перше знайомство з океаном. Він вразив мене і зачарував своєю потужністю, силою та гуркотом хвиль, що налітали на берег і розбивалися в мільярди краплинок на 2-3 м у висоту, свіжістю вітру, що сплутував волосся, криком чайок і пустими пляжами, вздовж яких неспішно прогулюються туристи та виходять на пробіжку місцеві жителі. Звісно що нове знайомство ми вирішили одразу відсвяткувати, тому прихопили з собою бутилочку місцевого винця. В подорожах не гріх посмакувати ним і вдень.

На набережній, біля гирла річки Дору вже близько 150 років слідкує за безпекою та спокоєм маяк Мольхе до Дору, об стіни якого з неймовірним гуркотом розбиваються прибережні води. Сьогодні він виконує більше туристичну функцію. Подорожуючі приходять сюди помилуватися неймовірними пейзажами, що поєднали безкрайній океан, гарну набережну з пальмами і велич маяка. Ми теж пробули тут досить довго, намагаючись спіймати в кадрі

Порту залишило масу позитивних вражень і ще обовязково повернемося в це місто і Португалію. Ми однозначно рекомендуємо відвідати це дивовижне місто, адже тут не лише мальовничо, затишно, а й досить дешево, якщо дивитись по європейським міркам.

Тетяна Прокопчук, Андрій Марущинець


Похід країною сванів 2021

Похід по Сванетії в 2021 році був у розпал коронавірусу, кордони вже почали потроху відкривати, але ще був цілий ряд обмежень. Наприклад, перші два дні нашої подорожі довелося провести в столиці Грузії — Тбілісі, адже через 48 години після прибуття в країну потрібно було зробити повторний ПЛР тест. Тож перші 2 дні ми гуляли столецею,…

ПОДОРОЖ НА ОСТРІВ ВІЧНОЇ ВЕСНИ. ЧАСТИНА 2

Після одноденного пляжного відпочинку на березі Атлантичного океану ми відправилися до найвідомішої і найпомітнішої природної пам’ятки Тенерифе і Канарських островів – вулкану Тейде. Кілька цікавих фактів про вулкан Тейде: Тейде (3718 метрів) є найвищою вершиною Іспанії, Канарських островів та Атлантичного океану.Тейде є символом острова Тенерифе та зображений на його гербі, вулкан можна побачити зі всіх…

Подорож на острів вічної весни. Частина 1

Хочемо розповісти вам про країну, в яку неодмінно повернемося ще не один раз. Про Іспанію, а якщо точніше – про її острівну частину – острів Тенеріфе, яких входить до складу Канарського архіпелагу. 🏝️Тенеріфе не дасть про себе забути жодному, хто хоч раз ступив на його чорні піщані пляжі, скупався у хвилях Атлантичного океану, в кого…

Стежками середньовічного П`ятиземелля

Якби я міг вибрати місце, де провести старість — це було б Портовенеро. Я б сидів на маленькому балкончику рожевого чи салатового будиночку, що пригніздився на головній вулиці містечка, пив рістретто і спостерігав як сотні чайок ловлять на сніданок рибу з лазурних хвиль Лігурійського моря. Влітку у вихідні спокій містечка порушували б туристи, хоча їх тут значно менше, ніж в Чінкве Терре, адже сюди не прокладена залізниця і можна дістатися або пішки з Ріомаджоре, або на автобусі з Ла Спеції. Ми б дивилися як окремі сміливці намагаються повторити подвиг Байрона — перепливти Затоку Поета від гроту Байрона — місця, де він шукав натхнення, писав свої вірші і читав їх, перекрикуючи вітер. А взимку, загорнувшись у теплий шарф, ми б гуляли вздовж набережної, кормили б чайок, піднімалися б до середньовічного замку Доріа та Церкви Святого Петра, і, ставши на самісінький край мису, насолоджувалися б свіжим подихом вітру з інколи штормового, інколи спокійного моря.Все це не мрії — майже таким був другий день нашої подорожі…

Але давайте по порядку! Національний парк Чінкве Терре розміщується  на західному узбережжі Італії, в регіоні Лігурія поруч з містом Ла Спеція. Завдяки унікальним морським та гірським пейзажам, а також наявністю середньовічних пам’яток він входить до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Чінкве Терре (в перекладі з італійської – п’ять земель) простягається на декілька кілометрів вздовж скелястого лігурійського узбережжя і включає в себе 5 середньовічних міст: Ріомаджоре, Манарола, Корнілья, Вернасса та Монтерросо-аль-Маре. Ще два століття тому цей регіон був практично ізольований від зовнішнього світу (внаслідок скелястого складного рельєфу не було доріг, які б з’єднували його з зовнішнім світом) і всі містечка були типовими рибальськими та сільськогосподарськими територіями. Вони побудовані понад морем і з’єднуються між собою численними пішохідними стежками, що робить цей регіон одним з наймальовничіших та найкращих місць для трекінгу.

Місто Ла Спеція — знаходиться на узбережжі Лігурійського моря, є центром однойменної провінції, населення біля 100 тис. осіб. Традиційно саме з цього міста розпочинається більшість подорожей до Національного парку Чінкве Терре. Дуже часто я зустрічав різноманітні розповіді про те, що в Спеції нічого дивитися і взагалі це місто не цікаве. Однак, нам Ла Спеція дуже сподобалася: колоритні вулички, набережна з пальмами, порт з безліччю човнів та яхт, замок Святого Георгія тощо — дивіться фото.

Шторм, що вирував на Лігурійському морі, ніби дізнався про наш приїзд в перше містечко Національного парку Чінкве Терре – Ріомаджоре, і проявив свою гостинність. Хоч море ще хвилювалося, накочуючи свої темно сині води до гавані, і, зустрівшись з високим скелястим берегом, розбивалося на дрібнесенькі частинки, проте, на небі уже періодично з’являлося сонечко і куйовдив волосся легенький вітерець. Для листопада це характерна погода.

Саме тому ми були тими рідкісними туристами, які забрели до П`ятиземелля в цей час. Ніхто не заважав нам розміреною ходою по вимощеній каменем вулиці Віа Коломбо, вздовж якої горнуться один до одного і лізуть вгору різнокольорові будиночки італійських рибаків, спуститися до малесенької гавані між скелястими берегами. Біля численних невеличких і дуже колоритних магазинчиків та ресторанчиків немає черг, площадки з найкращими видами на містечко вільні, туристичні стежки безлюдні. З головою занурюємося в цей сучасний італійський стиль життя середньовічного поселення. Уявляю, як ще в ХІІІ ст.. тут на світанку спускали на воду свої човни рибаки і поверталися на заході сонця з прекрасним уловом, як розміреною ходою, придивляючись до кожного гроно, свої виноградні володіння оглядав якийсь дон Лоренцо, а в маленькому приміщенні вже не молода донна пресувала оливки для отримання олії.

Сьогодні усі кольорові рибацькі човни витягнуті з води, верхів’я пагорбів покрито виноградниками, але врожай уже зібрано, вздовж туристичних стежок ростуть оливкові дерева, ще подекуди вкриті плодами. В магазинчиках чи ресторанах можна придбати місцеве вино, яким жителі дуже пишаються. Піднявшись по стежці «кільце Ріомаджоре» до святилища Монтенеро, що стоїть тут з ХІ ст.. можна побачити поселення у всій його красі з висоти 340 м. Це одна з найкращих видових площадок у всьому П`ятиземеллі. Проте, найпам`ятніший вид був з вікон і балкону квартирки, в якій ми зупинилися на ночівлю. Мені не раз говорили, що я схожий на італійця. Я ледь сам не повірив, що маю італійські коріння, коли смакував пасту з болоньєзе, запиваючи червоним вином, і зазирав за стінниці вікон сусідніх будинків та прислухався до шепоту моря, настільки сильні були почуття, що ось воно – моє.

В таких містечках ранок настає швидше. І вся справа не в годинниках, а в тому, що ти не можеш дозволити собі валятися довго в ліжку, коли в ніс уже б’є неймовірний аромат кави та круасанів, а душа рветься швидше побачити нові красоти. Потягом переїжджаємо до другого з містечок Чінкве Терре – Манароли. Воно ніби затиснуте між двома скелями, і фактично лише з однією прямою широкою вулицею знову виводить нас до моря (я все ніяк не можу підібрати прикметника, щоб описати його колір). По обидва боки дороги все ті ж різнокольорові середньовічні генуезькі будинки-вежі, які наче родичі чи друзі – обнялися і горнуться докупи. Панорама Манароли — візитна картка Чінкве Терре, адже фото цього містечка найчастіше можна побачити на листівках та рекламних постерах. З Манароли ми відправилися пішки до наступного містечка пятиземелля — Корнільї. 1200 сходинок вгору, декілька сотень метрів стежкою між виноградниками, ще приблизно стільки ж крізь оливкові сади. Ось і селище Воластра. Якихось 2000 років тому воно називалось Vicus Oleaster, тобто «селище оливкових гаїв». За легендою саме тут поселилися перші жителі Чінкве Терре. Далі знову дорога повз виноградники, сходинки, але вже вниз – і ось вона – Корнілья. Це єдине містечко, яке не знаходиться біля самого моря, а розміщене на скелі висотою близько 200 метрів. Також воно є найменшим як за площею, так і за кількістю жителів – всього 250 людей. Туристів тут, зазвичай, теж найменше. А в цей час низького сезону після 8 вечора ми залишилися чи не єдиними туристами, тому змогли насолодитися тишею сповна.

Уже такий класичний сніданок – кава і круасани. На дворі тихо і спокійно, сонечко поступово відвойовує собі все нові і нові шматочки ранкового неба і по весняному прогріває кам’яні будиночки, мощені бруківкою вулички, балкончики… Зі спокійної та затишної Корнільї відправляємося до найвищої точки нашого маршруту — невеличкого селища Сан Бернардино, яке розміщується майже на вершині гори на висоті близько 400 метрів, та з якого відкривається панорама на Корнілью, узбережжя Чінкве Терре та Лігурійське море.

Після перепочинку на видовому майданчику біля церкви, спускаємося до четвертого з міст Чінкве Терре — Вернацци. Саме на набережній цього містечка, з келихом місцевого вина і закінчилася активна частина нашого маршруту.

Далі, до останнього з міст П’ятиземелля – Монтероссо, ми відправилися потягом. Монтероссо — найбільше за площею та населенням містечко, яке має більш рівнинний рельєф та великий піщаний пляж. Пагорб святого Христофоро розділяє місто на дві частини – старовинну середньовічну та нову, яка нагадує класичний морський курорт. Ми прогулялися вуличками старого міста, покуштували смачного місцевого морозива та насолодилися спокоєм туристичного містечка в несезон.

Таким був наш похід по пятиземеллю — неймовірно мальовничому Чінкве Терре. А далі у нас було ще два дні на знайомство з Пізою та Флоренцією. Більше про ці міста в наших попередніх розповідях:

Рейтинг: 5 из 5.

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук