Похід не для мене: розвіювання міфів

Реалії сучасного життя такі, що люди звикли до комфорту: не можуть ні дня прожити без гарячого душу, телевізора, швидкісного Інтернету та різноманітних гаджетів. Похід – це можливість вийти зі своєї зони комфорту, відірватися від віртуального життя та поглянути на реальний світ навколо. Проте, досить часто буває, що ми, боячись спробувати чи зробити щось нове для себе, придумуємо масу причин і відмовок та свято в них віримо. Насправді, всі перешкоди ми створюємо у своїй голові, так і з походом. Багато людей бояться вперше прийняти участь у поході, бо підсвідомо уже побудували величезну стіну-бар’єр зі стереотипів, страхів та чуток. Тому цю статтю я вирішив присвятити розвіюванні міфів стосовно піших походів.

   Міф 1. Похід — це дуже дорого. Дуже часто тим, хто ніколи не ходив у похід, здається, що це дуже дорого, адже туристичне спорядження коштує великі гроші. Дійсно, якщо одразу купувати все нове спорядження (рюкзак, намет, спальник, туристичний одяг), то це може вилитися у копієчку. Проте, це робити не обов’язково, тим більше збираючись у похід вперше. У кожного мабуть знайдуться друзі, у яких можна попросити спорядження або, наприклад, взяти на прокат. На сьогодні це дуже поширена послуга і просто набравши у пошуковій системі «прокат спорядження», одразу з’являється маса пропозицій. Крім того, пішохідні туристи – народ не вибагливий, тому подорожуємо в плацкартному вагоні, що теж є досить бюджетно, зручно і колоритно. Також, якщо порівняти вартість навіть комерційних походів з вартістю пакетного туру на той же термін, то похід все ж таки набагато дешевший варіант.

   Міф 2. В поході треба багато ходити. Дійсно, в пішому поході потрібно трішки походити. Інколи, при цьому, долаючи перешкоди з повалених дерев, крутих підйомів та переходів стежками по коліна в грязюці. Проте, це дає змогу вийти зі своєї зони комфорту, випробувати свої сили, відчути гордість за те що зміг це пройти. Я свої маршрути розробляю таким чином, що похід може пройти кожна фізично здорова людина, навіть яка не займається спортом. Один перехід триває 50 хв., далі 10 хв невеликий відпочинок і знову перехід в 50 хв. Таких переходів за день буває в середньому 5-6. Крім того є ще повноцінна година відпочинку і підкріплення сил в обід. Однак, щоб похід вдався на всі 100% і втома не заважала споглядати красу гір, рекомендував би до походу трішки підготуватися (пробіжка, ходіння в зал, чи то просто кожного дня піша прогулянка перед сном). Хоча ваші м’язи в поході трішки мають попрацювати, мозок же у цей час відпочиває повністю. Ви забуваєте про всі проблеми — робота, навчання, домашні будні —  все відходить на другий план.

   Міф 3. Похід — це не мій тип відпочинку. Досить часто, розповідаючи знайомим, чи не дуже знайомим людям про похід, чув таку фразу: «Ні! Похід це не мій тип відпочинку. Я люблю розслаблятись, валятись на сонечку цілими днями, нічого не робити.» А потім з розмови виявлялось, що ця людина ніколи в поході не була, просто вирішила, що такий вид відпочинку їй не підходить. Так, я згоден, що піші походи подобаються не всім. Всі ми різні люди, з різними уподобаннями, темпераментами, бажаннями. Але не варто підтримувати міф, що похід – це не мій тип відпочинку, жодного разу не спробувавши як то відпочивати з рюкзаком на плечах. Адже це те саме, що сказати: «Я не люблю морозива», —  ні разу не скуштувавши його.

   Міф 4. В поході повна антисанітарія. Можливо  в походах і не має душу в класичному вигляді. Проте, це не означає, що всі ходять брудними. Зазвичай, всі стоянки організовуються біля водних об’єктів: чи то гірська річка, струмок, чи взагалі водоспад. Воду доволі легко підігріти у поліетиленових пляшках, які завжди є з собою, біля багаття чи просто поклавши на сонці, або в казані. А ще, додавши сюди трішки кмітливості, можна провести такі водні процедури, які залишаться в пам’яті надовго. Крім того, багато своїх походів я закінчую спільним відвідуванням чи то бані, чи то сауни. Тому, найчастіше додому ми їдемо свіженькі і чистенькі.

DSC_0270

   Міф 5. В поході немає нормальної їжі – одні консерви. Це взагалі, мабуть, найбільший міф про походи. Я, наприклад, в поході харчуюся набагато краще, ніж десь у місті чи на роботі, адже завжди настільки багато справ, що інколи буває за день ніколи чаю випити, не говорячи вже про повноцінне харчування. В поході ж, в більшості випадків, існує чіткий графік харчування: гарячий сніданок  — вівсянка з сухофруктами, горіхами, обід – бутерброди з чаєм; вечеря – гаряча страва, як от борщ, чи суп, чи каша. А якщо сюди додати білих грибів, знайдених по дорозі, свіжих трав чи ягід для чаю та приготування на запашному багатті, то їжа в поході здається взагалі найсмачнішою.

DSC_0276

   Міф 6. В поході не можна нормально виспатися – твердо, мокро і холодно. Можливо цей міф був актуальний, коли люди спали в наметах з якогось листя, прикриваючись шкурою тварин. На сьогодні ж туристичне спорядження знаходиться на такому рівні, що палатку не промочить ніякий дощ, а в спальнику буде тепло навіть у найхолоднішу ніч. А з урахуванням свіжого гірського повітря та пройденої дистанції в день – сон у поході, як на мене, дуже кльовий.

   Міф 7. Мене зїдять вовки. На сьогодні зустріти здорового дикого звіра в Карпатах доволі складно. Наслідки глобалізації. Крім того, вони теж бояться людей. Та і у більшості випадків ми йдемо находженими стежками та ще й галасливою компанією. Проте, всеодно потрібно уважно дивитися під ноги, не лазити густими кущами, закривати палатку. Так ризик зустріти павучка чи якусь комаху буде набагато менший.

   Міф 8. Мені буде нудно. Хтось вважає, що в поході ти тільки йдеш, їси і спиш. Це ж так скучно. Ніяких розваг! Все це міф. В похід ходять активні, позитивні, веселі люди. І ми ж самі організовуємо свої розваги і дозвілля. Цікаві дискусії, «поетичні вечори», ігри – все це присутнє в нашому поході. А щовечора веселі посиденьки навколо багаття з піснями та смішними життєвими історіями є найкращим завершенням дня.

   Міф 9. Треба носити важкий рюкзак. Так, всі речі ми носимо з собою на плечах. Проте, якщо правильно спакувати рюкзак і взяти з собою лише найнеобхідніше, то вага рюкзака не перевищуватиме 10-15 кг, в залежності від кількості днів і пори року. Переносити цю вагу під силу кожній людині, тим більше з сучасними рюкзаками, які оснащені хорошими підвісними системами.

DSC_0553

    Міф 10. Не маю з ким піти. Останнім часом пішохідний туризм набуває все більшої популярності. Кількість бажаючих випробувати себе зростає з кожним роком. Однак йти у похід найкраще з групою однодумців, і не важливо знайомі ви були до цього чи ні – похід завжди поєднає та здружить людей. Наш клуб мандрівників «Подорожуй ТОЛКОВО» завжди відкритий для нових учасників.

                    Тож не придумуйте собі виправдань і гайда у похід.

Похід по Кіпру – острову пікапів та котів. Частина 3

(продовження…) Півтори годинки їзди по хороших кіпрських дорогах і ми опинилися в невеличкому затишному курортному містечку Поліс, що розмістився на березі Середземного моря. Це спокійне поселення з постійним населенням близько 3 тис. жителів, де практично не зустрічаються великі групи туристів. Спускатися з гір в таку місцевість вдвічі приємніше. Тут скрізь ростуть пальми, цитрусові дерева, тропічні квіти. А блакить моря, теплий пісок та жар сонця так і манили нас до купання та засмаги.

DSC_0688

На ночівлю ми зупинились у офіційному кемпінгу (загалом їх 5 на увесь Кіпр), який є платним. Знайти його досить легко. Він добре проглядається як з супутникових знімків, так і з центра міста до нього ведуть дороговкази. Кемпінг у Полісі розташовується безпосередньо на узбережжі Середземного моря. Зазвичай на території таких кемпінгів є душ, туалет, кухня і ресторан або кафе, в яких, в більшості випадків, і знаходиться ресепшн. Зі свого досвіду скажу, що кіпріоти досить довірливі люди, адже під час реєстрації на ночівлю вони вірили «на слово» і про кількість людей в групі, і про кількість палаток. На питання: «Де можна поставити намети?», — завжди говорять – «Будь де на території кемпінгу». Так як кемпінги є офіційними, то обов’язково видається чек, який пробивається через касовий апарат (доречі, навіть в найменшому магазинчику найменшого села десь далеко в горах продаж товару все одно відбувається тільки через касовий апарат). Ночівля в цьому кемпінгу обійшлася по 4 євро з особи.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Розклавши намети та охолодившись в неймовірно чистій воді моря, вирушили на знайомство з містечком Поліс, де прогулялися вузенькими вуличками, обрамленими апельсиновими деревами, скуштували смачного морозива та завітали до одного з місцевих ресторанчиків, щоб спробувати національну страву Кіпру – мезе.

DSC_0709

DSC_0707

Мезе – це набір різних закусок та страв, які почергово подаються гостю. На Кіпрі існує два види мезе – рибне та м’ясне. В Полісі ми замовили м’ясне. Подача страви розпочалася з грецького салату, овочевих закусок (оливок, каперсів, смажених грибів, цукіні) та соусів (хумусу, тахіні та інших, назви яких виявилися дуже складні для запам’ятовування), а також смачного смаженого лаваша. Коли подача цього завершилась, офіціанти почали переглядатися між собою та постійно перепитувати чи все добре, а ми, своєю українською натурою, сиділи та чекали м’ясо і нічого не їли. Потім нам уже пояснили, що потрібно спочатку з’їсти це, а потім будуть виносити все інше. А всім іншим виявилися рис, сир халумі, різні ковбаски та котлети, шашлик зі свинини та баранини, баранячі реберця, курячі стейки, а також, що нас дещо здивувало, смажена картопля. Тож ситно та смачно поївши та запивши це справжнім кіпрським вином, вирушили до кемпінгу, де вже увечері, лежачи на лежаках на березі моря, вивчали кіпрське зоряне небо під заспокійливий шум прибою.

Наступний день розпочався з невеличкого дощику, який наполегливо нас переслідував в цьому тріпі. Проте, це не зіпсувало нам настрій і ми бадьоро відправилися до півострова Акамас, через який і пролягав наш подальший маршрут. На сьогодні увесь півострів є територією національного парку з однойменною назвою, а тому це найменш освоєне місце на Кіпрі.

DSC_0731

Наше знайомство з півостровом розпочалося зі славнозвісних купалень Афродіти (місця, де вона зустрічалася зі своїм коханим Адонісом, згідно із грецькою міфологією). Загалом, Кіпр ще називають островом Афродіти, адже за легендою вона саме тут вийшла з піни морської. Подивившись цю купальню-печерку, відправилися у радіальний маршрут вздовж моря по стежці Афродіти, яка привела нас до блакитної лагуни. Але, на жаль, через захмареність неба, ми не змогли повною мірою побачити всю блакить, адже такий колір води утворюється завдяки заломленню сонячних променів крізь водну гладь та відбиванню їх від білого піску морського дна. Проте, ми змогли тут поплавати і переконалися, що це один з найкращих пляжів Кіпру – неглибока лагуна з піщаним дном і неймовірно чистою водою.

DSC_0734DSC_0758DSC_0772DSC_0844

Повернувшись до купальні Афродіти та вдягнувши знову свої рюкзаки, відправилися стежкою Адоніса у глиб півострова, де і стали на ночівлю в одному з пікнік-сайтів.

DSC_0893DSC_0900

На вечірній нараді було прийнято рішення, що наступного дня ми маємо пройти дводенний відрізок нашого маршруту. Чому таке рішення? Просто ми не могли забути той колорит і спокій міста Лімассол, яким не змогли достатньо насолодитись (читайте у 1 частині розповіді). Тому ми вирішили виділити один день і по дорозі назад ще раз завітати у це місто.

Наступного дня наш маршрут пролягав по південно-західному узбережжю Кіпру. Спочатку через перешийок ми вийшли до південної частини півострова Акамас, де нам, як на долоні, відкрилися неймовірні морські пейзажі півострова.

DSC_0925DSC_0953

Дійшовши до пляжу Лара, який ще називають черепашим, так як щовесни сюди припливають величезні морські черепахи та відкладають яйця (на жаль, ми жодної так і не зустріли), наша група змогла насолодитися піщаним пляжем та теплою морською водичкою. Ви б бачили, з якою насолодою ми плескались у тій прохолодній живильні воді, адже пообіді спека розпочалася неймовірна.

DSC_0960DSC_0984

Подолавши ще декілька кілометрів, ми вийшли до облюбованого туристами узбережжя, яке називають «морські печери», адже берегова лінія — це вапнякові породи, посічені морем та вітром. Тут же, біля цих печер, знаходиться ще одна атракція – корабель Edro III, який став на мілину у 2011 році. Його ще називають «корабель привид».

DSC_1054DSC_1069DSC_1080DSC_1086

Однак, довго милуватися цією красою ми не могли, оскільки нам ще залишалося кілометрів з 10 шляху до місця ночівлі – кемпінгу на пляжі Корал-Бей у м. Пафос. Саме в цьому кемпінгу, вартістю 7 євро з людини, та в оточенні ресторанів на будь-який смак та гаманець, ми спланували простояти 2 ночі.

Наступний день ми вирішили присвятити дослідженню міста Пафос, а саме найстарішої його частини Като-Пафос. Корал-Бей, де розміщувався наш кемпінг, має гарне автобусне сполучення з Като Пафосом (через кожні 15 хв.). Тому ми прибули в саме серце старого Пафосу та одразу потрапили на набережну, звідки легко дістатися до основних пам’яток древнього міста. Прогулявшись набережною, ми вийшли до Пафоського замку  – який в минулому використовувався як форт для захисту гавані.

DSC_1096DSC_1103

Поряд із замком знаходиться археологічний парк під відкритим небом, це одна з головних туристичних пам’яток міста. Парк входить до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Найбільш цінними його експонатами є античні мозаїки, які розташовуються в руїнах римських вілл (Тесея, Діоніса, Орфея) та зображують різноманітні сцени з грецької міфології. Також дуже цікавими об’єктами є амфітеатр (одеон), маяк, руїни замку «сорок колон». Все це ми мали змогу поспоглядати за 4,5 євро.

DSC_1194

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Але після такого занурення в античну історію ми дуже зголодніли, і вирішили погуляти по стареньким вуличкам міста та пошукати затишну таверну, де готують справжнє рибне мезе.

DSC_123014

Дана страва в невеличкій таверні сімейного типу на одній із вуличок подалі від набережної, перевершила всі наші очікування і за смаком, і за ситністю. Всім, хто буде на Кіпрі, рекомендую скуштувати це різноманіття морепродуктів і буйність смаків.

DSC_1244

Останні дні на відпочинку чи в поході особливі. Адже ти розумієш, що скоро повертатися у ті робочі будні, і намагаєшся, якби так сказати, довідпочити, допобачити усе те, чого не встиг за попередні дні. У нас теж так було. Хтось намагався вирівняти свою засмагу, приймаючи сонячні ванни на місцевому пляжі, хтось докуповував сувеніри, хтось милувався краєвидами і намагався зафотографувати усе, що не встигло попасти в об’єктив до цього. Тобто, все як у всіх звичайних туристів.

DSC_1264

І настрій теж був не такий як завжди.

Далі нас чекали переїзди до міст Лімасолл та Ларнаки, останні споглядання розміреного життя їх мешканців, остання ночівля і аеропорт. Та я 100% впевнений, що знайомство з Кіпром було першим, але аж ніяк не останнім. Планую восени знову пройтися гірськими стежками острову та поплескатися у теплих хвилях Середземного моря. Можеш і ти приєднатися.

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

 

Похід по Кіпру — острову пікапів та котів. Частина 2

(…Продовження) Стрімкими серпантинами автобус вивіз нас у саме серце гір Троодос – на однойменну площу на висоті близько 1800 метрів над рівнем моря. Саме тут сходяться основні дороги, які, ніби тонкою паутинкою, перетинають майже усю гірську систему. Тому тут доволі добре розвинута інфраструктура: є і готель, і магазин, і ресторан, і ціла купа різних сувенірних крамничок. На площі нам зустрівся ще один дідусь-кіпріот – продавець фруктів та овочів. В сфері продажів він справжній ас. Дідусь настільки гарно вміє продавати свою продукцію, що ніхто від нього не повертається з пустими руками. Товар купує майже кожен перехожий. Можливо це тому, що головний девіз дідуся: «Try before to buy» (спробуй перед тим як купити), тобто спершу він нам давав усе спробувати, а потім ми уже змушені були щось у нього купити (совість не дозволяла зробити по іншому). Та і гарний настрій дідуся, доброзичливість, щирість, його співи теж підкуповували нас.

DSC_0212

Наситившись кіпріотськими фруктами, ми розпочали своє перше знайомство з горами. Залишивши свої рюкзаки в кемпінгу, рушили по стежці Аталанта, яка обходить по колу найвищу вершину Троодоса – Олімп. До речі, на саму вершину піднятися не можна, оскільки там розташовується британська військова частина (на сьогодні 2 % острова Кіпр є територією Великобританії). Зі стежки відкриваються дуже гарні панорами на Троодос та гірські села навколо. Сам же маршрут цією стежкою є дуже легким, адже немає ні підйомів, ні спусків, а через кожні 500 м маршруту розміщуються видові майданчики, де обов’язково встановлена лавка. Цікавою особливістю туристичних стежок Кіпру є те, що кожне дерево, кущ чи нова гірська порода, які розміщуються по маршруту, підписані, тобто, ви можете не лише милуватися краєвидами, а і вивчати рослинний світ та геологічні особливості місцевості. На свою першу ночівлю в горах ми розмістилися на одному з пікнік сайтів.

DSC_0178

DSC_0196

Наступний ранок нас зустрів невеличким дощем (досить рідкісне для Кіпру явище в цю пору року), хоча це додало певного шарму, адже першу половину дня ми рухалися по стежці Каледонія, яка пролягає по каньйону річки Кріос Потамос, де поєднання таких погодних умов і тропічної рослинності ніби перенесло нас у джунглі. Ця стежка вивела нас до однойменного водоспаду Каледонія – одного з найбільших та найгарніших водоспадів країни. В цьому прекрасному місці ми вирішили перепочити та пообідати, і саме тоді ми вперше безпосередньо познайомилися з господарями Кіпру – котами.

DSC_0234

DSC_0274

DSC_0276
Наш традиційний кіпрський обід

Справді, Кіпр – острів котів. Вони всюди і скрізь почувають себе справжніми володарями. Проте кіпріотські коти відрізняються від наших, адже багато з них здичавіли і живуть самі у своїй общині. Майже всі коти, яких ми зустрічали на острові, були з бойовими травмами: у когось відкушене вухо, у когось підбите око. Щовечора ми чули як вони вирішували якісь питання між собою (мабуть хто буде перевіряти наші речі), а вже вночі хтось з котів копошився у нашому посуді. Найбільше групування котів, яких ми нараховували в одній локації, налічувало 18 хвостів.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Після обіду ми завітали до мальовничого села Пано Платрес, де поповнили запаси провізії та вийшли на зв’язок з рідними. Селом даний населений пункт важко назвати, адже це одне з найвідоміших поселень гірського Кіпру. Даний курорт ще в ХХ столітті користувався велидким попитом у британців. Тому тут ціла купа готелів, вілл, ресторанів і барів. Нагулявшись вдосталь Платресом, вирушили на ночівлю до чергового пікнік-сайту. Це був найгарніший і найвидовіший пікнік-сайт з усіх на яких ми зупинялися. Столики під навісами, сучасні туалети, дитячі майданчики серед буйної зелені у поєднанні з неймовірною панорамою, яка відкриваються на урвище і річковий каньйон за якими вдалині видніються гірські села.

DSC_0291

DSC_03014
DSC_0327
DSC_0337

Ранком наступного дня ми завітали у найвисокогірніший монастир Кіпру – Троодітісса. Вхід до цього монастиря вільний, проте його служителі туристам не дуже раді, а для паломників дорога завжди відкрита. Тому, «перетворившись» на паломників, ми змогли відвідати цю святиню. Варто зауважити, що Кіпр православна країна, а Кіпрська православна церква – одна з найстаріших у світі. Ще у 1 столітті тодішня влада країни вперше у світі офіційно визнала християнство. Саме тому острів користується популярністю у паломників та туристів. На Кіпрі дуже багато старовинних церков та монастирів.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Після відвідування святині, поступово спускаючись з гір, ми завітали у два справжні автентичні гірські села Кіпру – Агіос Дімітріус та Трейс Елієс, куди ще не дісталася глобалізація та безкінечні натовпи туристів. Особисто мене дуже вразили ці поселення. Здавалося, що я потрапив в якусь минулу епоху – вузенькі кам’яні вулички, невеличкі будиночки під червоною черепицею та виноградною лозою, які фактично налазять один на одного. В центрі кожного з цих поселень розміщується висока дзвіниця та кам’яна церква і, звичайно, магазинчик і таверна. В Трейс Еліес ми зупинилися на обід і повною мірою познайомилися з цим гірським поселенням та його місцевими жителями (хоча їх чомусь у поселеннях такого типу зустрічалось дуже мало і переважно це були люди похилого віку).

DSC_0391DSC_0419

DSC_0419

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Втамувавши голод і спрагу, наша команда вийшла на маршрут – стежку «венеціанські мости», яка повторює шлях караванів якими венеціанці у 15-16 столітті возили мідь з гір Троодоса до гаваней міста Пафос. На своєму шляху вони будували кам’яні мости через річки, які збереглися у гарному стані до теперішнього часу, та і простоять ще напевно не одне століття.

DSC_04847

Десь на третині маршруту, ми вийшли на автодорогу, на обочині якої почали спостерігати доволі дивні речі. Всі будиночки, повз які ми проходили, були обвішані скелетами тварин та птахів, чудернацькими фото, на яких зображені мертві люди, різноманітними знаками та емблемами. Всюди були розкидані дитячі іграшки, а дерева обвішані ляльками. Складалося дуже гнітюче та неприємне враження, яке ще й підсилювалося дещо поганими погодніми умовами і відсутністю не те що людей, а і машин на трасі, яка, до речі, до цього була досить жвава. Ми наче потрапили у фільм «Поворот не туди».

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Проте, вже через якісь 20 хвилин, наша група вийшла до першого з трьох найвідоміших Венеціанських мостів – Елія, а десь через кілометр дійшла до найбільшого моста – Калефос, недалеко від якого ми і стали на ночівлю. Сильна злива не дала повною мірою насолодитися тим заспокійливим дзюрчанням річки, тією могутністю мосту, але і в цьому був свій шарм і своєрідна пригода.

DSC_0492o

DSC_0516

Наступного дня ми продовжили рух по маршруту, яким ходили венеціанці. Цього дня була чи не найбільш гірська ділянка маршруту. Хоча абсолютні висоти не досягали і 600 метрів, проте рух спочатку вузеньким каньйоном, а потім різкі спуски і підйоми по кам’яній стежинці складали враження ніби ми десь в горах Афганістану. Дорогою нам зустрівся ще один венеціанський міст – Рудія. Місцем нашої ночівлі, відповідно пунктом до якого ми прямували, було покинути турецьке село Врешія (всі його колишні мешканці турки виїхали ще у 1974 році на північ острова через сумнозвісний конфлікт, внаслідок якого на сьогодні острів розділений на дві частини). Так як ми його досягли одразу по обіді, то мали досить багато часу на вивчення даного села. А вивчати було що. Напівзруйновані будівлі в оточенні мигдалевих, оливкових, апельсинових, лимонних садів так і манили до себе. Єдиною ознакою життя у селі були віслюки, які вільно паслися по усій території. Але на вигляд вони були не здичавілі, хтось то за ними доглядав. Але хто? Проте ми не переймались даним питанням, бо залюбки і з величезним апетитом за обидві щоки наминали роздобуті мигдалеві горіхи, стиглі і дуже смачні апельсини, а у вечері смакували ароматним чаєм з лимоном. І хоч навкруги у горах вирувала гроза, на нашому перевалі панувала тиша і спокій. Всі з нетерпінням чекали завтрашнього дня і нових пригод.

DSC_0556DSC_0535

DSC_0535

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Прокинувшись рано вранці, ми знову одягли наші рюкзаки і відправились в село Галатарія звідки о 10 годині планували вирушити до узбережжя на місцевому автобусі. Так як дістатись до села нам вдалося дещо швидше, ніж планувалось, ми мали змогу завітати до місцевої виноробні та посмакувати смачним вином. Декілька бутилочок прикупили як сувеніри для рідних і друзів. Проте на зупинці місцевий дідусь на червоному пікапі сповістив нам, що ми даремно чекаємо нашого автобуса, адже сьогодні неділя, а в неділю по цьому маршруту нічого не їздить (на жаль про це на жодному інформаційному сайті не йшлося). Він порадив пройти декілька кілометрів до головної траси і там щось піймати. Тому нам нічого не залишалося, як послідувати його пораді. Пролежавши обабіч головної дороги і чекаючи хоч на якийсь автобус, ми зрозуміли, що наші сподівання марні. Тому вирішили діяти активно. Ще з півгодини ми намагалися автостопити, але і це не допомогло. Воно і не дивно, не кожен ризикне підвести 6 бородатих хлопців і 1 дівчину з величезними рюкзаками. Але світ не без добрих людей. Біля нас зупинився той самий дідусь на червоному пікапі. Було видно, що він усіма силами хоче нам допомогти: дідусь і сам готовий був нас усіх в пікап погрузити, але це великі штрафи, і намагався зупиняти інші авто і домовлятися з водіями. Але все було марно. Тому дідусь запропонував нам визвати його друга таксиста, що їздить на мінівені, на що ми радо погодились.

DSC_0683

DSC_0674

Через пів години, зручно вмостившись, ми нарешті прямували до узбережжя Середземного моря….

Далі буде…Похід по Кіпру – острову пікапів та котів. Частина 3

Марущинець Андрій, Тетяна Прокопчук