Похід по Кіпру — острову пікапів та котів. Частина 1.

Якось, блукаючи мережею Інтернет, я випадково наштовхнувся на рекламку від компанії МАУ, де за дуже вигідною ціною пропонувався переліт на Кіпр (Київ – Ларнака – Київ). Не довго роздумуючи, почав вишукувати інформацію про можливість здійснення пішохідного туристичного походу цією країною. І виявилося, що Кіпр в цьому відношенні дуже вдалий варіант, адже тут поєднуються красиві гірські пейзажі з морським узбережжям, а м’який середземноморський клімат робить цей острів ідеальним місцем для нескладного трекінгу.

Запропонувавши цей варіант походу друзям та знайомим, вдалося зібрати невеличку групу і за півроку до вильоту, поки ще діяла акційна пропозиція, були куплені квитки (разом з багажем обійшлося близько 3000 грн на людину). Далі був етап планування походу: пошук варіантів переїздів, місць ночівель та відпочинку, розробка нитки пішохідного маршруту, оформлення відповідних документів і загалом пошуку необхідної інформації. Даний етап планування забрав у мене близько 3 місяців часу (я люблю, коли все ідеально сплановано і продумано). Маршрут був розпланований майже похвилинно, що дало свої плоди безпосередньо вже в поході. За 10 днів ми хотіли побачити якомога більше та повністю зануритися у культуру цієї середземноморської країни.

Кіпр – острів-країна у Середземному морі, географічно знаходиться в Азії (Близький схід), проте, як політично, так і культурно, він вважається країною Європи. Через таке розташування Кіпр завжди був ареною боротьби західної та східної цивілізацій. Навіть на сьогодні він розділений на дві частини: західна частина – Республіка Кіпр – заселена етнічними греками, а північно-східна – Турецька Республіка Північного Кіпру – ніким не визнана країна, окрім Туреччини. На сьогодні Кіпр є високо розвинутою країною, член Євросоюзу, зоною офшорів, центром туризму.

DSC_0014

Благополучно прилетівши на Кіпр та пройшовши митницю, розпочалася активна фаза нашого походу та перші пригоди. При отриманні багажу з літака ми не дорахувалися одного рюкзака, в якому  був стратегічний запас нашої групи – казан та одна з палаток (найбільша). Міркуючи куди його могли відправити – у Пекін чи Нью-Йорк (жартую), ми вже подумки прощалися з ним, а ж тут виявилося, що рюкзак перемістили у спеціальний багаж, мабуть через цікавий вигляд його вмісту при просвічуванні…

DSC_0015-2

Вийшовши з терміналу аеропорту, ми  ніби потрапили у новий для себе світ: порівняно з прохолодним київським ранком, тут вже була справжня спека; дорогою зустрічалися цитрусові дерева зі свіжими лимонами, а лівосторонній дорожній рух транспорту спершу взагалі збивав нас з пантелику, адже постійно здавалося, що ми йдемо не тією стороною вулиці.

DSC_0017-2

DSC_0022l;

Десь за годину неспішної ходи ми опинилися у центрі невеличкого міста Ларнака, на набережній Фунікудес з пальмовою алеєю. Історична частина міста має доволі цікаву одноповерхову архітектуру, яка чимось нагадувала мені забудову Латинської Америки (хоча я там не був).

DSC_0035

Так як в перший день нам потрібно було поповнити запас продуктів харчування на перші п’ять днів нашої гірської подорожі, візуально ознайомившись з центральною частиною міста (вузенькими вуличками з величезною кількістю магазинчиків, ремесельних лавок, кафе та ресторанів; пальмами на фоні блакиті Середземного моря;  окрасою центральної частини міста – церквою Святого Лазаря, в якій розміщуються його мощі), ми відправилися на пошуки продуктового супермаркету  та магазину, де продаються газові балони (на Кіпрі заборонено збирати хмиз і розводити в лісі багаття). Цікавою особливістю не туристичної частини міста є фактично відсутність пішоходів. Всі пересуваються виключно на автомобілях. Тому на таких як ми піших туристів всі дивилися з великим подивом і захопленням, інколи навіть аплодували…  Ми навіть не знайшли пішохідних доріжок для входу в магазин – тільки автомобільні під’їзди. Не дарма Кіпр посідає перше місце у світі за кількістю автомобілів на одну особу.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Закупивши провізію, ми відправилися до місця першої ночівлі – пікнік-сайту біля аеропорту Ларнаки, що розташований на березі солоного озера Алікі. Ще однією пам’яткою, яка розміщувалася недалеко від нашого табору, була мечеть Хала Султан Текке – четверта по значимості ісламська святиня після Мекки, Медини і Аль-Акси.

DSC_00404

DSC_0044-2

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Поясню трішки, що ж таке пікнік-сайт. Адже такого дива у нас немає. Уявіть ліс за містом, чи можливо якусь видову прилеглу ділянку, де відпочиває переважно половина міського населення, виїжджаючи на так звану «природу». А тепер уявіть на цій ділянці, в залежності від місця, від 10 до 100 нових дерев’яних столів і лав, які, доречі, постійно миють спеціальні служби, 2-3 туалети з умивальниками, туалетним папером, милом (які ніхто не забирає додому), підведену питну воду, смітники та бездоганну чистоту. Ось це і є пікнік-сайт. Які до того ж є безкоштовними, тобто, щоб посидіти за столикому, нікому платити не потрібно.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Наступного дня нам необхідно було переїхати в гори Троодос. Оскільки з Ларнаки в гори немає прямого автобусного сполучення, то спочатку треба переїхати в місто Лімасол. З першого ж погляду це місто нам дуже сподобалося, адже в ньому гармонійно поєднуються модернові сучасні споруди зі старою архітектурою колоніальної епохи. Особисто мене зачарували вузенькі вулички старого міста, безліч кав’ярень в яких дідусі зранку неспішно потягували каву, різні художні майстерні з красивими вітринами. Але на споглядання цього міста у нас було лише півгодинки, оскільки в гори Троодос йде зранку тільки один автобус, і нам необхідно було ще знайти автобусну станцію.

DSC_1407-2

DSC_1305

Майже перебігаючи по вуличкам, орієнтуючись по карті та запитуючи дорогу у місцевих, ми все ж таки знайшли ту станцію. Та і цього виявилось недостатньо. Напевно залишились би ми на ній в очікуванні автобуса до самого вечора, якби знову ж таки не місцевий дідусь. До речі дуже колоритний дідусь. Його зовнішній вигляд чомусь викликав у мене асоціацію з плантатором-мафіозі типового мексиканського серіалу – похилого віку, загорілий, з татуюванням на грудях та чотками у руках. Він нам пояснив, що на цій зупинці потрібний нам автобус не стає. І поки ми роздумували, що ж нам робити далі, як дідусь уже сам зупинив якийсь місцевий автобус, домовився з водієм, що той нас безкоштовно довезе до наступної станції і навіть уже почав наші рюкзаки затаскувати (хоча це йому не дуже вдалося, так як першим він схопив мій рюкзак і ледь здвинув його з місця). Це був перший дідусь-помічник, який нам дуже запам’ятався і допоміг. Забігаючи наперед, скажу, що ось таких прекрасних кіпріотів-дідусів, які нам дуже допомогли, було декілька.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

А поки, розмістившись в комфортному автобусі, ми неспішно прямували до очікуваних гір.

Далі буде….Похід по Кіпру — острову пікапів та котів. Частина 2

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Похід через Кукул та Кострич до Білого Слона. Частина 2.

(…Продовження) Ранок нас зустрів прохолодою, сильним снігопадом  та фактично нульовою видимістю. Я сподівався на те, що трішки розпогодиться, тому дещо тягнув час із виходом на маршрут, але на жаль погода мала свої плани.

DSC_0376

І хоча ми через погану видимість не побачили усієї тієї краси, яка відкривається з Кострича, проте змогли відчути інші особливості травневого походу. Це і містичність затуманеного лісу; рух в білу бездну, як то кажуть «по приборах» — тобто за допомогою лише компаса; підйом слід в слід по сніжнику; перехід слабкого дощу у лапатий сніг паралельно з набором висоти. І все це ми пережили впродовж трьох годин ходу.

DSC_0386

DSC_0388-2

DSC_0415DSC_0430DSC_0433

Спускаючись з Кострича у напрямку села Бистрець, ми поступово почали виходити із хмари. І саме тоді перед нами відкрився хоч якийсь краєвид. Мені, як любителю фотозйомки, такі краєвиди є найкрутішими. Адже гірське село в хмарах володіє особливою неповторністю і таємничістю, залишаючи місце для фантазії та польоту думок.

DSC_0481

DSC_0460

Так як в село ми спустилися в неділю, місцевих жителів практично не було видно. Адже в цей день вони, вбравшись в святковий одяг, ідуть до церкви. Проте нам вдалося зустріти двох доброзичливих вуйків, які поверталися зі служби. Вбрані в білі сорочки, чорні костюми, нові туфлі та в дуже гарному настрої, вони неспішно вели в руках велосипед. Запасні чоботи – це незмінний атрибут кожного вуйка, що живе високо в горах. Щоб гарно виглядати у церкві, вони перезуваються у святкові туфлі, ховаючи чоботи десь у лісі. Про це ми дізнались, ставши свідками цього дійства.

Не затримуючись в селі, рушили далі до нашої наступної  ночівлі. Проте і тут не пройшло все гладко. Наш маршрут співпав із гірським марафоном «Дземброня трейл», яким за декілька годин до нас пробіглося близько 70-ти бігунів. Можете уявити, що сталося зі стежкою після цього. Суцільне місиво багнюки. І все це на спуску. Напевно не один марафонець забруднив свої «білі шортики». Пройшовши цей хард-трейл, дісталися місця нашої ночівлі – затишної діляночки на березі річки.

DSC_0525

DSC_0549

Наступного дня у нас було заплановано підкорення вершини Піп Іван (Чорногірський), 2021 м – найвищої точки нашого маршруту. Проте, через велику засніженість північних схилів та фактично нульову видимість, я прийняв рішення не підійматись на гору. Так як це і небезпечно, через можливість сходження лавини, і не має сенсу – скоріш за все ми б нічого і не побачили.

Тому цей день провели в своє задоволення. Спустившись до села Дземброні, ми розбили свій табір поблизу одноіменної річки. Після чого кожен зайнявся своїми справами. Хтось пішов у магазин за бринзою та іншими смаколиками, яких не вистачало в горах, хтось зайнявся пранням та релаксом, а хтось, в тому числі і я, вирішили піднятись на одну з місцевих вершин і помилуватись краєвидами. Адже село Дземброня по праву носить титул одного з наймальовничіших гірських сіл. Для фотографа це рай, а не місце. Особливо в травні. Де ще ви знайдете поєднання зелених пагорбів, на яких неспішно пощіпують траву овечки, кози із засніженими схилами найвищих вершин України?

DSC_0606DSC_0610

kl;kl;kl;

DSC_0705DSC_0665

DSC_0661

Так як це була наша остання ночівля в горах – вечерю теж зробили особливою. Соковиті курячі стегенця на грилі (який нам доброзичливо дали у користування місцеві жителі) з печеною із сальцем картоплею, були смачним доповненням нашого походу.

DSC_0711

18194968_521703191553732_4771950590156163317_n (1)

Якщо у вас є вільний день, або як альтернатива підйому на гору Піп Іван, в селі Дземброня є можливість рафтингу по річці Чорний Черемош. Але домовлятися потрібно завчасно, так як сюди ціленаправлено суто для сплаву прибуває велика кількість любителів екстриму.

Хоча останній ранок походу нас зустрів яскравим теплим сонечком, проте настрій у всіх був похмурий. Адже прощатися з горами завжди сумно. Щоб хоч якось підняти настрій та вернутися в цивілізацію в більш менш належному вигляді, ми завчасно запланували відвідини сауни.

Знову вокзал… Потяг…Метушня міста.

Ех, дійсно, як казав В.Висоцький: «Лучше гор могуть быть только горы, на которых еще не бывал…».

P.S. Так як не усі краєвиди нам відкрилися та не усі вершини були підкорені – в кінці червня планую сюди повернутися (Похід в Карпати на день Конституції). Тим паче, що влітку ліси даного маршруту багаті на гриби та різноманітні ягоди.

Якщо ви теж любите подорожувати і хочете пережити усі приємні моменти походу разом зі мною – долучайтесь.

Похід через Кукул та Кострич до Білого Слона. Частина 1.

Пам’ятаєте у героїв фільму «Ирония судьбы или с легким паром» була традиція 31 грудня ходити у баню. У мене теж є традиція, якій я не зраджую ось уже більше 10 років. Щороку на травневі свята я відправляюся у гори, запросивши з собою друзів — любителів поблукати гірськими стежками, підкорити чергову вершину, поїсти смачного сала, поспівати пісень біля вогнища…

Враховуючи цьогорічні погодні умови, вибір впав на новий для мене маршрут, який простягається паралельно найвищому масиву Українських Карпат – Чорногірському хребту. Саме з хребтів Кукул та Кострич відкриваються найкращі краєвиди на засніжені вершини – Говерлу, Петрос, Бребенескул, Піп Іван (Чорногірський) та ін.; на Горгани з їх кам’яними розсипами; на Свидовецький масив з неповторною вершиною Близниці. А поєднання зелених квітучих полонин із засніженими вершинами ніби переносить нас у Швейцарські Альпи.

Досить багато подорожей розпочинається із залізничного вокзалу. Я вам скажу, що поїздка у потязі, особливо в плацкарті, це теж своєрідна пригода.

DSC_0004

Наша подорож розпочалась з «валідолу». Так би мовити, тримаючи руку на стоп-крані, ми чекали нашого туриста-бідолагу, який застряг у заторі… Гудок потягу Київ-Рахів, і ми в дорозі. Як зажди перед травневими святами, всі вагони заповнені туристами-рюкзачниками і цього року не виключення. Зазвичай, наша група найактивніша і найгучніша у вагоні, але не цього разу. «Лаври переможців» дісталися туристам «старої закалки». Здавалося, що у тих 60-річних дідусів і бабусів батарейки не сядуть ніколи. Мало того, що вони цілу ніч швендяли по вагону, то шукаючи пивко, то перекурити, так і на пероні у Тернополі, коли весь потяг вийшов вдихнути свіжого повітря і затягнути туристичних пісень, дідусі були чи не найактивнішими. Ех… нам би так через років 40.

Оскільки квитки були до Ворохти, вирішили там вийти. Не зраджуючи традиції, незалежно від пори року і складності маршруту, я завжди реєструюсь у рятувальників. Після цього, попередньо домовившись із місцевим перевізником, ми переїхали до с. Вороненко, звідки і розпочалася активна фаза нашого походу.

DSC_0006

DSC_0023
Підйом на хребет Кукул…А вдалині Горгани

Підйом з села Вороненко на хребет Кукул вважається одним з найпанорамніших і не надто складним. В ХХ ст. по хребту Кукул проходив чехословацько-польський кордон, про що свідчать прикордонні стовпчики, які залишилися і до сьогодні. Зараз це кордон між Закарпатською та Івано-Франківською областями. Година нескладного підйому лісом – і ось ми вже на хребті. І достеменно не відомо, чи то від щойно пройденої дистанції збивається дихання, чи може від тієї неймовірної краси, що відкрилася перед нами не можна перевести подих. Здається, що величний Чорногірський масив ніби нависає над нашими головами.

Dbl-p-rerekf

DSC_0101

Особливістю цього хребта є наявність на його південних схилах мальовничих полонин зі значною кількістю колиб (сезонне житло чабанів). Це і полонини Лабєска, Середня, Кукул, Закукул. Влітку в колибах проживають чабани, випасаючи овець та кіз, готуючи смачну бринзу, будз, вурду, а в інші пори року вони користуються популярністю у туристів, як місця ночівель.

DSC_0065
Довгоочікуваний привал
DSC_0080-2
Полонина Григорівка
DSC_0148
Полонина Середня
DSC_0164-2
Полонина Озірна

Ось і ми місцем першої нашої ночівлі вибрали колибу на полонині Закукул. Сказати, що усі були у захваті я не можу. На жаль не усі колиби знаходяться у гарному стані (гори сміття, порожніх пляшок), та і темне приміщення без вікон з іконами на стінах справляє ще те враження. Проте, через декілька годин перебування,  після підкріплення сил і духу смачним борщем з салом, ми з інтересом вивчали усі кімнати і кутки у них. Після насиченого першого дня, усі втомлені забулись в обіймах міцного сну.

DSC_0202

GFHCGH
Полонина Закукул

Наступного дня, спустившись з Кукула та перейшовши річку Прут, ми почали підйом на хребет Кострич. Під час якого у нас виникло запитання: чому на заповідних територіях дороги настільки розбиті лісовозами?… Близько години нам довелося місити багнюку, балансуючи ледь не на одній нозі, щоб не впасти в неї.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Наступна наша ночівля була на полонині Веснарка, де теж побудована колиба. Що цікаво, що половина нашої групи сама вибрала для ночівлі колибу, хоча і були місця для палаток на дворі. Можливо через те, що вона була в значно кращому стані, ніж попередня.

DSC_0322-2
Полонина Веснарка

Надвечір, коли хмари почали опускатись, краєвид був настільки вражаючим, що здавалося, ніби ти знаходишся вище неба.

DSC_0316

DSC_0346

DSC_0367

Панорама_без_названия1

І я вам скажу — ми ще ті туристи-експериментатори. Адже окрім того, що незважаючи на дощ, їли вечерю на дворі в дощовичках, так ще і умудрились організувати літній душ, нагрівши воду розкаленим на вогнищі камінням.

ucKngqwzJvQ

І хоч не хотілося лягати спати, але потрібно було йти відновлювати сили, адже завтра нас чекав підйом на вершину та нові пригоди… (далі буде..)

Похід через Кукул та Кострич до Білого Слона. Частина 2.

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Ніжин — місто-музей

Інколи круті місця та об’єкти знаходяться зовсім поруч, хоча через погану розкрученість чи недостатню кількість інформації, їхнє істинне обличчя мало відоме широкому загалу. Одним з таких об’єктів є місто Ніжин, яке відоме у всьому світі своїми солоними огірочками, проте, про саме місто — основні його туристичні принади — більшості українцям відомо дуже мало.

Хоча останнім часом є певні позитивні зрушення у популяризації туризму — місто стало переможцем у номінації сім  історичних міст та містечок України акції «7 чудес України».

Безпосередньо для мене це місто має особливе значення, адже в Ніжині я навчався в університеті і саме там пройшли мої кращі студентські роки. Тому,  як тільки з’являється можливість туди потрапити знову, я з радістю її використовую. Нещодавно випала можливість прийняти участь у конференції з географії, яка організовувалася Ніжинським університетом, і я, ні секунди не роздумуючи, вирішив знову завітати у це дійсно чудове місто, загітувавши на це ще й своїх колег.

Варто зауважити, що місто є важливим залізничним та автомобільним вузлом. Сюди доволі легко дістатися з Києва як автомобільним транспортом (близько 100 км), так і залізницею (цілий день у напрямку Ніжина курсують і електрички, і пасажирські поїзди). Наприклад, ми дісталися Ніжина на «комфортній електричці», яка відправляється з Києва о 7:40 ранку – півтори години і ми вже на місці. 

DSC_1917
Центральна площа

Почати знайомство з містом доцільно з його найбільш відомого об’єкту – Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, до якого легко дістатися або від центральної площі , або від зупинки «університет» (маршрут № 3 від залізничного вокзалу), перейшовши по одному з мостів річку Остер.

DSC_1871
Річка Остер

Університет — один з найстаріших та найповажніших навчальних закладів України — був заснований у 1805 р. на кошти братів Безбородьків як Гімназія вищих наук зі статусом вищого навчального закладу університетського типу. Його випускниками були Микола Гоголь, Євген Гребінка, Леонід Глібов. Сучасним лозунгом університету є фраза «Ми навчили Гоголя – научимо і Вас»…

DSC_1802
«Старий» корпус

На особливу увагу заслуговує «старий корпус» університету, який практично не зазнав суттєвих змін з часів заснування установи. Це дуже красива монументальна споруда з колонадою, довгими коридорами з аркоподібною стелею, старими дерев’яними сходами, аудиторіями з картинами.

Тут розміщений цілий музейний комплекс: картинна галерея, музей Ніжинської вищої школи, музей Гоголя, які безперечно варто відвідати та послухати цікаві факти і розповіді.

DSC_1779

Але Ніжин це не тільки університет. Місто відоме ще з часів Київської Русі. Тут відбулася сумнозвісна «Чорна рада», результатом якої була фактично передача України під московську владу. Місто — колишня «грецька столиця України». Тут була величезна грецька община, яка залишила значну кількість архітектурних пам’яток.

Основні туристичні об’єкти міста розташовуються на центральній вулиці міста  — вулиці Гоголя, яка є пішохідною і починається з центральної площі. Я був приємно вражений появою в місті багатьох інформаційних стендів, карт, дороговказів.

DSC_1812

Дуже сподобалося, що на всі пам’ятки архітектури, пам’ятники, визначні місця встановлено QR-код, зчитавши який за допомогою свого смартфона, можна почитати або послухати докладну інформацію про той чи інший об’єкт.

DSC_1891

Тож, озброїшись смартфоном, ми відправилися знайомитися з основними пам`ятками центральної вулиці Ніжина. Не займатиму ваш час історичними фактами про дані обє’кти. Про них можна почитати на різних сайтах, або безспосередньо в самому місті, використавши QR-код. Пропоную лише нижче переглянути фото даних споруд.

DSC_1855
Церква Іоанна Богослова
DSC_1839
Благовіщенський собор
DSC_1863
Всіхсвятська церква
DSC_1832
Миколаївський собор
DSC_1816
Сквер Заньковецької

Гуляючи по Гоголівській вулиці, обов`язково завітайте до одноіменного парку-скверу, де знаходиться перший у світі за часом створення пам’ятник Миколі Гоголю. Його цікавою особливістю є те, що автор Пармен Забіла сховав свій автопортрет в складках плащу Гоголя. Це можна побачити, ставши праворуч від пам’ятника.

DSC_1833
Перший у світі памятник Миколи Гоголя

Вулиця Гоголя вивела нас до Ринкової площі, де збереглися давні торгові ряди, грецький магістрат, перша аптека міста і всієї лівобережної України.

DSC_1806
Торгові ряди
DSC_18074
Грецький магістрат
DSC_1805
Аптека 1740 року

Також, перебуваючи в Ніжині, завітайте до музею «Поштова станція» — єдиного в Україні комплексу будівель поштової контори XVIII століття.

DSC_1819
Музей «Поштова станції

Ще одним об`єктом на вулиці Гоголя, який необхідно 100 % відвідати, є музей рідкісної книги, розташований на другому поверсі старовинної будівлі колишнього купецького зібрання.

DSC_1852
Будівля купецького зібрання

В музеї панує особлива атмосфера спокою і затишку, яку ствоюють рідкісні раритетні екземпляри стародруків, величезні фоліанти в шкіряних переплетах, старовинні видання, розміщені на книжкових полицях.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

На виїзді з міста, недалеко від залізничного вокзалу, розташовується ще один унікальний об`єкт — памятник ніжинському огірку, який прославив місто на весь світ. 

DSC_1939

Щоб подорожувати, не обов’язково збирати гроші протягом року, брати відпустки на роботі, їхати до інших країн. Цікавих міст та історичних об’єктів є достатньо і на теринах України, тим паче, що досить часто вони знаходяться зовсім поруч від нас. Тому не лініться і завітайте в один із вихідних днів до ось цього цікавого і з багатим історичним минулим міста.

Андрій Марущинець