Блог

Похід країною сванів 2021

Похід по Сванетії в 2021 році був у розпал коронавірусу, кордони вже почали потроху відкривати, але ще був цілий ряд обмежень. Наприклад, перші два дні нашої подорожі довелося провести в столиці Грузії — Тбілісі, адже через 48 години після прибуття в країну потрібно було зробити повторний ПЛР тест. Тож перші 2 дні ми гуляли столецею, дивилися основні памятки (в кінці розповіді є фото з Тбілісі). А сам похід розпочався аж на третій день нашого перебування.

В столицю Сванетії Местію ми дісталися вже затемно, хоча там всього 450 км дистанції, через серпантини її долають за 8-9 годин. Тож перший день встигли тільки поставити намети і лягти відпочити. Всю ніч йшов досить потужний дощ, тож перший ранок в Сванетії був похмурим. Всі вершини були зятягнуті.

У перший день в нас був акліматизаційний вихід до озер Корулді. І хоча Ушба і всі 5 тисячники були затягнуті хмарами, пейзажі відкривалися як зажди мальовничі.

Зранку другого дня вже вийшло сонечко. Всі вершини відкрилися. І був перший активний день з рюкзаками, перший перевал і неймовірні панорами на Ушбу та Тетнульді. В цей день пройшли біля 17 кілометрів від Местії до Забеші.

Зранку на нас чекав черговий перевал, а після спуск до села Адіші, яке розміщене на висоті 2100 метрів і є одним з найдавніших та важкодоступних сіл Сванетії. А на ночівлю зупинилися, на березі річки Адішчала, з видом на Льодовик Лардаад або Адіші, який є найбільшим льодовиком Сванетії. Хоча вечір був досить прохолодним, зробили з дівчатами фотосесію в сукнях.

Прокинулися ще затемна, адже поки ще рівень води низький, перейшли в брід річку Адішчала. Потім піднялися на перевал Чхунтрієрі — 2722 м., з якого відкриється захоплююча панорама на Головний кавказький хребет з білосніжними п’ятитисячниками.

Наступні три дні походу ми провели у найвисокогірнішій общині Грузії та усієї Європи — Ушгулі, яка знаходиться на висоті 2200 метрів. Ми ходили в радіальні виходи до льодовика Шхара та піднялися на найвищу висоту нашого маршруту — Сванський хребет — близько 3000 м.

ПОДОРОЖ НА ОСТРІВ ВІЧНОЇ ВЕСНИ. ЧАСТИНА 2

Після одноденного пляжного відпочинку на березі Атлантичного океану ми відправилися до найвідомішої і найпомітнішої природної пам’ятки Тенерифе і Канарських островів – вулкану Тейде. Кілька цікавих фактів про вулкан Тейде:

  • Тейде (3718 метрів) є найвищою вершиною Іспанії, Канарських островів та Атлантичного океану.
  • Тейде є символом острова Тенерифе та зображений на його гербі, вулкан можна побачити зі всіх сторін та точок острова.
  • В перекладі з мови гуанчів (корінного населення канарських островів) Тейде – це  «сніжна гора».
  • Перше документально зафіксоване виверження вулкану описав Христофор Колумб, а останнє виверження було у 1909 році. Вулкан на даний момент діючий.
  • Вулкан та території навколо нього є Національним парком, а з 2007 року Тейде входить до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Тут дуже сувора заповідність. До кратеру вулкану пускають тільки 200 людей в день, до того ж дозвіл треба оформлювати заздалегідь. У  Нац. парку  заборонено брати навіть камінчик.
  • В безхмарну погоду з кратера видно всі Канарські острови.

До вулкану Тейде можна дістатися громадським транспортом. Проте, в день туди йде тільки один автобус з Пуерто-де-ла Круз. Тож нам довелося встати вдосвіта – адже до містечка ще необхідно було доїхати,  здійснивши дві пересадки.  Тож о 9 ранку ми почали  свій шлях — 2 години серпантинами і ми на висоті 2400 метрів. Тут же знаходиться нижня станція канатної дороги, (до речі найвищої в Іспанії), яка піднімає туристів на 3555 метрів.  В цей день ми планували піднятися на канатній дорозі до верхньої станції, а потім здійснити сходження на вулкан і спуститися пішки близько 12 кілометрів до автобусної зупинки. Проте погодні умови не дозволили втілити всі наші плани в життя (піші маршрути від верхньої станції канатної дороги були закриті). Нам довелося дещо змінити наші плани і здійснити і підйом і спуск на канатній дорозі. Канатка не з дешевих — квиток коштує 37 євро в 2 сторони.

Якщо говорити про навколишні пейзажі, то вони тут просто якісь неземні. Все в коричневих тонах, скрізь застигла лава та пемза, гігантські кратери. З верхньої станції ми здійснили невеликий трекінг до другого за висотою вулкану Тенерифе – Піко-Вєхо. Після ночівлі біля океану та підйому за один день на 3500 ми почували себе не найкраще, перші симптоми гірської хвороби проявлялися досить активно.

Після спуску з канатної дороги, у нас було декілька годин до автобуса, тож ми прогулялися по лавовох полях, національного парку Тейде.

Спустилися ми вже на південну частину острова, де поселилися в апартаменти. Наступного дня з самого ранку відправилися до ще одного дуже цікавого та неймовірно гарного об’єкту – каньйону Маска.

Каньйон знаходиться ніби в загубленому світі Конан Дойля, спочатку ми приїхали у невеличке містечко Дель Тейде, а звідти щогодини їздить невеличкий автобус до села Маска та однойменної ущелини. Дорога побудована тільки в 20 столітті і вирубана практично в скелях через круті перевали та скелі. Серпантини тут, мабуть, найкрутіші з тих що нам доводилося їздити.

На сьогодні в селі живе тільки 120 людей. За легендами тут пірати ховали свої скарби, а першовідкривачі вірили, що це місце – знаменитий острів Ісла де Муерте.

Крім живописного села, Каньйон маска славиться дуже гарним трекінговим маршрутом — 7 км по дну ущелини до узбережжя океану. Але нам не вдалося ним пройти, бо цей маршрут закритий на реконструкцію орієнтовно до 2021 року. Тож ми прогулялися селищем, пофотографували, а вже надвечір були в аеропорту.

Подорож на острів вічної весни. Частина 1

Хочемо розповісти вам про країну, в яку неодмінно повернемося ще не один раз. Про Іспанію, а якщо точніше – про її острівну частину – острів Тенеріфе, яких входить до складу Канарського архіпелагу. 🏝️Тенеріфе не дасть про себе забути жодному, хто хоч раз ступив на його чорні піщані пляжі, скупався у хвилях Атлантичного океану, в кого паморочилась голова від марсіанських пейзажів і парів сірки на схилах вулкану Тейде🌋, хто топтав стежки реліктовими лісами гір Анага, бродив по вуличках, схожих на ті, що показували у старих мексиканських серіалах, і просто отримував неймовірне задоволення від спілкування з такими гостинними іспанцями, чи може канарцями…. ✈️

Клімат острова визнаний космічним агентством NASA найкращим в світі. Тут панує вічна весна. Кліматичні умови дуже мякі, з мінімальною середньорічною амплітудою температури. Денна температура навіть у січні не опускається нижче +20, а в липні не піднімається вище +26. Вода в океані має цілорічну температуру +21, проте, в зимові місяці можливі шторми.

Ми прилетіли на Тенеріфе 29 грудня і на увесь тиждень заховали свій теплий одяг, адже вдень ми ходили в шортах і футбулці, а у вечері одягали легеньку фліску.

Прибули на острів вічної весни ми після обіду, тому на перший день у нас багато планів не було. Ми зняли квартиру з величезною терасою в невеликому містечку на півдорозі до головних туристичних об’єктів. Містечко досить нове, з сучасною забудовою, тому найпривабливішим об’єктом для нас став берег океану. Проте хвилі не дозволили скупатись.

🌅Світанок на терасі – одна з найяскравіших картинок з подорожі. Спогади й досі наповнюють щасливими емоціями!!! Ми реально почали мріяти про таку терасу! Щодня прокидалися б на світанку і насолоджувалися б неймовірними краєвидами під ароматну чашечку кави☕

Зустрівши світанок на нашому балкончику, ми відправилися в гори Анага, де запланували трекінг. Туди можна дістатися громадським транспортом, але тільки з пересадкаою в місті Ла-Лагуна. Так як автобус в гори відправлявся через декілька годин, ми змогли познайомитися з містом.

Сан-Крістобаль-де-ла-Лагуна — колишня офіційна столиця острова, яка сьогодні вважається культурною столицею Тенеріфе. Це найстаріше місто острова, засноване у 1496 році. Дивовижно, але майже все старе місто збереглося в первозданному стані, тому і оголошене Всесвітньою спадщиною ЮНЕСКО.

Далі були півтори години серпантинів на півночний-схід острова Тенеріфе. І ось ми на висоті 1000 метрів в національному парку Анага та однойменній гірській системі. Найвищою вершиною масиву є гора Крус де Таборно (1022 метри). Ця частина острова — зовсім інша — вічнозелені вологі ліси, гострі хребти гір, які спускаються до океану, невеличкі села і ціла купа трекінгових стежок різної складності та типів.

Ставити намети в горах Анага заборнонено та й, загалом, заповідність досить строга. Більшість маршрутів горами потребують оформлення дозволів (пермітів) на проходження. Вони безкоштовні, але в день на деякі з маршрутів видається тільки 50 пермітів. Ми не встигли оформити дозволи, тож імпровізували, рухаючись по тих стежках, де дозвіл не потрібен. Єдине місце, де в горах Анага можна легально переночувати, це туристичний притулок. Він розміщений приктично на вершині хребта і вид з нього відкривається просто нереальний. Вартість ночівлі в чотиримісному номері — 17 євро з особи. Залишивши свої речі в притулку, ми відправилися в трекінг південними схилами гір Анага.

Спочатку наш маршрут йшов через густі зарослі лаврових лісів, які тут збереглися завдяки вологому клімату. Тому тільки тут можна побачити нетипові для острова ландшафти — зелені та вологі реліктові ліси🌵🌴🌳 Це, без перебільшення, унікальні лісові масиви, праліси, які існують ще з часів утворенння острова, біля 20 млн років. Такі ліси колись росли в південній Європі, однак зі змінами клімату загинули. На сьогодні Канарські острови — одне з небагатьох місць у світі, де залишився такий ліс🌳🌴🌵🇪🇸

Південні схили масиву Анага спускаються до океану. Панорами відкривалися настільки круті, що їх не передають жодні фото. Наче у фантасничному фільмі, чи казці. Здається, що ось-ось, проснеться дракон, взлетить і усі ці шпилі зникнуть.

Декілька годин спуску по заповідній частині гір Анага, поміж квітуючих кактусів, і ми вийшли до одного з найгарніших пляжів острова — пляжу Беніхо. Цей пляж є унікальним — з чорним вулканічним піском та кам’яними залишками, які місцеві називають «крокодилячі зуби». Ми все ж таки не стрималися і спробували скупатися, проте хвилі тут ще ті. Загалом, купатися на Тенерифе комфортно протягом всього року, температура води близько 20-22🌡️ проте найкомфортніше це робити в природніх вулканічних басейнах, які захищені від доволі потужних океанічних хвиль.

Втомлені, але з масою вражень, повернулися до притулку в горах Анага, де зустріли ось такий захід Сонця.

Наступний дня з самого ранку ми відправилися на північ Тенерифе. На календарі якраз було 31 грудня, тож вирішили відпочити, поплавати, відсвяткувати День Народження Тані і зустріти Новий Рік. Далі Буде…

Порту: знайомство під келих портвейну

Новий 2019 рік ми зустрічали в Італії й нам це так сподобалося, що 2020 рік вирішили теж зустріти в іншій країні. Андрій Марущинець – мій чарівник-втілювач мрій — як задумає щось, його ніщо не зупинить. А задумав він показати мені океан. 🏄‍♂️Можливо на нього вплинули мої постійні наспівування: «Хочу на берег океана»🌴🏝️, при тому, що я така стара, що пам’ятаю цю пісню у жіночому виконанні, а не Олега Винника.

✍️Задумав – зробив. Хоча це було не просто. Води океану ми вирішили «скуштувати» на Канарських островах. Але так як 🎶«А на Канарах лучше чем на нарах» (а це наспівував Андрій), то перед новим роком сюди рветься чи не пів європейського світу. Самі розумієте – попит = пропозиції, а тому і квитки на переліт, і проживання в декілька разів виросли в ціні, та ще й закінчилися вільні місця (хоча ми почали моніторити за 2 місяці).
❓Думаєте Андрія це спинило? Ні!! Він все ж таки побудував маршрут, завдяки якому нам вдалося побачити неймовірне місто і стерти ще одну країну на нашій скреч-карті Європи.

🌇Порту… Ще з висоти пташиного польоту, а вірніше з ілюмінатора літака, це місто закохало мене в себе. І незважаючи на те, що знайомству з ним передувала безсонна ніч в Мадриді – наш ентузіазм і бажання побачити усе просто зашкалювали. Більше них було хіба що бажання випити кави☕ і поїсти в місцевому кафе.

✍️Місто Порту виникло на базі портового містечка Порт Кале. Одні вчені вважають, що його заснували грецькі колоністи і назва походить від грецького слова калліс –«прекрасний». На думку інших, його заснували римляни й назвали Кале — скорочено від назви Теплий порт. Ви знаєте, мені підходить і той, й інший варіант, адже це дійсно надзвичайно мальовниче, затиште місто, і як на мене – дуже тепле. Ми наче не в кінці грудня сюди приїхали, а по нашим міркам десь у травні.

Порту – єдине місто Європи, яке тричі вигравало звання European Best Destination. З 1996 року історична частина міста знаходиться під охороною ЮНЕСКО і є Всесвітньою спадщиною.

🚉Своє знайомство з містом ми розпочали з вокзалу Сан-Бенту. Будівля зведена в ХІХ ст.. на місці старого монастиря і вражає більше, ніж деякі музеї. Стіни вокзалу представляють собою картини з історії Португалії, викладені знаменитим біло-блакитним кахлем азулєжу.
Азулєжу є головним аспектом португальської архітектури, оскільки його застосовують на стінах, підлозі та навіть стелі і зустрічається у інтер’єрах та екстер’єрах церков, палаців, звичайних будинків, шкіл, ресторанів, барів тощо. Воно використовувалось не лише як орнаментальна форма мистецтва, але й мало специфічну функціональну здатність, як регулювання температури в будинках.

🕍На найвищій точці Порту розташований Кафедральний Собор, побудований ще в ХІІ столітті. Саме навколо нього згодом зводилися жилі будинки і розросталося місто. Він помітний з будь-якої точки Порту, а з його оглядового майданчику відкривається неймовірний вид на усе місто.

🕍Від Кафедрального собору, по вузеньким старим вуличкам і переходам ми спустилися до однієї з найвідоміших споруд міста – мосту Дона Луїша І. Збудований міст за проєктом учня та компаньйона Гюстава Ейфеля — Теофіла Сейріга у 1886 році, а названий на честь тодішнього короля.🌉Сьогодні це залізничний, автомобільний і пішохідний міст через річку Дору, він з’єднує місто Порту та місто-супутник Віла-Нова-ді-Гайя.

Пішохідною частиною мотсу ми перейшли в це містечко, адже з нього відкривається найкращий вид на місто Порту та міст Луїша І. Саме Віла-Нова-ді-Гайя є головним центром виробництва портвейну: тут концентрується більшість виноробень, порт та біржа вина.

Саме долина річки Дору, є батьківщиною відомого нам міцного червоного вина – портвейну. А завдячуємо ми відкриттю цього напою не лише португальцям, а і британцям. В XVII столітті англійці почали активно освоювати португальський ринок вина. Причиною того були зіпсовані стосунки з Францією, що змушувало комерсантів шукати нові виноробні місця.

⚓⛵Шлях із Порту до берегів Темзи в умовах парусного флоту займав багато місяців. Вино, яке перевозили на кораблях в бочках, довгий час знаходилося без належного догляду, без доливки, внаслідок чого воно псувалося. Португальські винороби помітили, що більш міцні вина добре переносять морське перевезення і не втрачають якість. Це наштовхнуло їх на думку перед подорожжю доливати до вина спирт, відігнаний з вина. Є думка, що ледачі працівники-селяни вливали спирт в бочки з суслом, не дочекавшись закінчення процесу бродіння. У напої залишався цукор і виходило солодке міцне вино, яке зберігало стабільність протягом тривалого транспортування. Проте, є легенда, що перше міцне вино спробували ліверпульські виноторговці, що прибули в 1678 році за партією вина до аббата Ламегу. Той пригостив їх незвичним напоєм, щедро збагаченим коньячним спиртом. Гостям сподобалось і саме вино, й ідея. Так розпочалося звеличення портвейну, або порто, як його називають в Португалії.
Звісно, ми не могли не продегустувати цей напій на його батьківщині. Напевно, це був перший пункт у моєму з Андрієм списку «зробити-побачити». Портвейн виявився досить смачним і дуже підступним…

✍️На протилежному від Віла-Нова-ді-Гайя березі річки Дору простягається найколоритніший та найвідоміштй квартал Порту – Рібейра. Це вузенькі, вимощені бруківкою вулички з різнокольоровими будинками, лавками ремісників, безкінечними сходами і барами з портвейном. ⛵Звідси відходять катери для прогулянок і старовинні кораблі.

👩‍🍳Пройшовши вздовж набережної, всіяної ресторанами з сотнями столиків на літніх майданчиках, повністю заповненими туристами, повз аромати морепродуктів, м’яса і смаженої картоплі, ми страшенно зголодніли. Але як завжди пообідати вирішили в більш віддалених від туристичних районів закладах. Андрій дуже любить автентичні кафе і ресторани, куди обідати ходять місцеві, де офіціанти не знають англійської, а більшість столиків зайнята дідусями, які неквапливо сьорбають каву, вино чи пиво і голосно щось обговорюють. І ми вже знали, де знаходиться такий заклад (поруч з Ратушею «Almada Café»). Тому попрямували саме туди. В обідню пору нам пощастило захопити останній вільний малесенький столик, який щільно прилягав до іншого чужого столика.

🍛Жителі Порту пишаються основними трьома стравами: тріпаш-а-мода-ду-Порту, франсізінья і бакаляо. Перша страва прийде до смаку всім, хто любить тушене свиняче м’ясо з нутрощами і квасолею. Francesinha — це великий гарячий бутерброд, який складається із хліба, декількох різновидів м’яса і ковбас, все це подається під плавленим сиром і пивним соусом. Bacalhau – португальська тріска, або в кулінарії солено-вялена тріска. Існує більше 365 способів приготування бакаляо, по одному на кожен день року.
Андрій замовив франсізінью, я – запечену тріску з картоплею, ну і звісно ж по бокальчику портвейну. Після такого обіду не те що не хотілося більше ходити, а і не моглося.) Заплатили ми за це до 10 євро.

А ще Порто має вихід до Атлантичного океану, і туди можна дістатися громадським транспортом (метро чи автобус). Ми вибрали другий варіант і з самого ранку наступного дня — відправилися до узбережжя Атлантичного океану. Це було перше знайомство з океаном. Він вразив мене і зачарував своєю потужністю, силою та гуркотом хвиль, що налітали на берег і розбивалися в мільярди краплинок на 2-3 м у висоту, свіжістю вітру, що сплутував волосся, криком чайок і пустими пляжами, вздовж яких неспішно прогулюються туристи та виходять на пробіжку місцеві жителі. Звісно що нове знайомство ми вирішили одразу відсвяткувати, тому прихопили з собою бутилочку місцевого винця. В подорожах не гріх посмакувати ним і вдень.

На набережній, біля гирла річки Дору вже близько 150 років слідкує за безпекою та спокоєм маяк Мольхе до Дору, об стіни якого з неймовірним гуркотом розбиваються прибережні води. Сьогодні він виконує більше туристичну функцію. Подорожуючі приходять сюди помилуватися неймовірними пейзажами, що поєднали безкрайній океан, гарну набережну з пальмами і велич маяка. Ми теж пробули тут досить довго, намагаючись спіймати в кадрі

Порту залишило масу позитивних вражень і ще обовязково повернемося в це місто і Португалію. Ми однозначно рекомендуємо відвідати це дивовижне місто, адже тут не лише мальовничо, затишно, а й досить дешево, якщо дивитись по європейським міркам.

Тетяна Прокопчук, Андрій Марущинець


Похід країною сванів 2021

Похід по Сванетії в 2021 році був у розпал коронавірусу, кордони вже почали потроху відкривати, але ще був цілий ряд обмежень. Наприклад, перші два дні нашої подорожі довелося провести в столиці Грузії — Тбілісі, адже через 48 години після прибуття в країну потрібно було зробити повторний ПЛР тест. Тож перші 2 дні ми гуляли столецею, … Читать далее Похід країною сванів 2021

ПОДОРОЖ НА ОСТРІВ ВІЧНОЇ ВЕСНИ. ЧАСТИНА 2

Після одноденного пляжного відпочинку на березі Атлантичного океану ми відправилися до найвідомішої і найпомітнішої природної пам’ятки Тенерифе і Канарських островів – вулкану Тейде. Кілька цікавих фактів про вулкан Тейде: Тейде (3718 метрів) є найвищою вершиною Іспанії, Канарських островів та Атлантичного океану. Тейде є символом острова Тенерифе та зображений на його гербі, вулкан можна побачити зі … Читать далее ПОДОРОЖ НА ОСТРІВ ВІЧНОЇ ВЕСНИ. ЧАСТИНА 2

Подорож на острів вічної весни. Частина 1

Хочемо розповісти вам про країну, в яку неодмінно повернемося ще не один раз. Про Іспанію, а якщо точніше – про її острівну частину – острів Тенеріфе, яких входить до складу Канарського архіпелагу. 🏝️Тенеріфе не дасть про себе забути жодному, хто хоч раз ступив на його чорні піщані пляжі, скупався у хвилях Атлантичного океану, в кого … Читать далее Подорож на острів вічної весни. Частина 1

Стежками середньовічного П`ятиземелля

Якби я міг вибрати місце, де провести старість — це було б Портовенеро. Я б сидів на маленькому балкончику рожевого чи салатового будиночку, що пригніздився на головній вулиці містечка, пив рістретто і спостерігав як сотні чайок ловлять на сніданок рибу з лазурних хвиль Лігурійського моря. Влітку у вихідні спокій містечка порушували б туристи, хоча їх тут значно менше, ніж в Чінкве Терре, адже сюди не прокладена залізниця і можна дістатися або пішки з Ріомаджоре, або на автобусі з Ла Спеції. Ми б дивилися як окремі сміливці намагаються повторити подвиг Байрона — перепливти Затоку Поета від гроту Байрона — місця, де він шукав натхнення, писав свої вірші і читав їх, перекрикуючи вітер. А взимку, загорнувшись у теплий шарф, ми б гуляли вздовж набережної, кормили б чайок, піднімалися б до середньовічного замку Доріа та Церкви Святого Петра, і, ставши на самісінький край мису, насолоджувалися б свіжим подихом вітру з інколи штормового, інколи спокійного моря.Все це не мрії — майже таким був другий день нашої подорожі…

Але давайте по порядку! Національний парк Чінкве Терре розміщується  на західному узбережжі Італії, в регіоні Лігурія поруч з містом Ла Спеція. Завдяки унікальним морським та гірським пейзажам, а також наявністю середньовічних пам’яток він входить до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Чінкве Терре (в перекладі з італійської – п’ять земель) простягається на декілька кілометрів вздовж скелястого лігурійського узбережжя і включає в себе 5 середньовічних міст: Ріомаджоре, Манарола, Корнілья, Вернасса та Монтерросо-аль-Маре. Ще два століття тому цей регіон був практично ізольований від зовнішнього світу (внаслідок скелястого складного рельєфу не було доріг, які б з’єднували його з зовнішнім світом) і всі містечка були типовими рибальськими та сільськогосподарськими територіями. Вони побудовані понад морем і з’єднуються між собою численними пішохідними стежками, що робить цей регіон одним з наймальовничіших та найкращих місць для трекінгу.

Місто Ла Спеція — знаходиться на узбережжі Лігурійського моря, є центром однойменної провінції, населення біля 100 тис. осіб. Традиційно саме з цього міста розпочинається більшість подорожей до Національного парку Чінкве Терре. Дуже часто я зустрічав різноманітні розповіді про те, що в Спеції нічого дивитися і взагалі це місто не цікаве. Однак, нам Ла Спеція дуже сподобалася: колоритні вулички, набережна з пальмами, порт з безліччю човнів та яхт, замок Святого Георгія тощо — дивіться фото.

Шторм, що вирував на Лігурійському морі, ніби дізнався про наш приїзд в перше містечко Національного парку Чінкве Терре – Ріомаджоре, і проявив свою гостинність. Хоч море ще хвилювалося, накочуючи свої темно сині води до гавані, і, зустрівшись з високим скелястим берегом, розбивалося на дрібнесенькі частинки, проте, на небі уже періодично з’являлося сонечко і куйовдив волосся легенький вітерець. Для листопада це характерна погода.

Саме тому ми були тими рідкісними туристами, які забрели до П`ятиземелля в цей час. Ніхто не заважав нам розміреною ходою по вимощеній каменем вулиці Віа Коломбо, вздовж якої горнуться один до одного і лізуть вгору різнокольорові будиночки італійських рибаків, спуститися до малесенької гавані між скелястими берегами. Біля численних невеличких і дуже колоритних магазинчиків та ресторанчиків немає черг, площадки з найкращими видами на містечко вільні, туристичні стежки безлюдні. З головою занурюємося в цей сучасний італійський стиль життя середньовічного поселення. Уявляю, як ще в ХІІІ ст.. тут на світанку спускали на воду свої човни рибаки і поверталися на заході сонця з прекрасним уловом, як розміреною ходою, придивляючись до кожного гроно, свої виноградні володіння оглядав якийсь дон Лоренцо, а в маленькому приміщенні вже не молода донна пресувала оливки для отримання олії.

Сьогодні усі кольорові рибацькі човни витягнуті з води, верхів’я пагорбів покрито виноградниками, але врожай уже зібрано, вздовж туристичних стежок ростуть оливкові дерева, ще подекуди вкриті плодами. В магазинчиках чи ресторанах можна придбати місцеве вино, яким жителі дуже пишаються. Піднявшись по стежці «кільце Ріомаджоре» до святилища Монтенеро, що стоїть тут з ХІ ст.. можна побачити поселення у всій його красі з висоти 340 м. Це одна з найкращих видових площадок у всьому П`ятиземеллі. Проте, найпам`ятніший вид був з вікон і балкону квартирки, в якій ми зупинилися на ночівлю. Мені не раз говорили, що я схожий на італійця. Я ледь сам не повірив, що маю італійські коріння, коли смакував пасту з болоньєзе, запиваючи червоним вином, і зазирав за стінниці вікон сусідніх будинків та прислухався до шепоту моря, настільки сильні були почуття, що ось воно – моє.

В таких містечках ранок настає швидше. І вся справа не в годинниках, а в тому, що ти не можеш дозволити собі валятися довго в ліжку, коли в ніс уже б’є неймовірний аромат кави та круасанів, а душа рветься швидше побачити нові красоти. Потягом переїжджаємо до другого з містечок Чінкве Терре – Манароли. Воно ніби затиснуте між двома скелями, і фактично лише з однією прямою широкою вулицею знову виводить нас до моря (я все ніяк не можу підібрати прикметника, щоб описати його колір). По обидва боки дороги все ті ж різнокольорові середньовічні генуезькі будинки-вежі, які наче родичі чи друзі – обнялися і горнуться докупи. Панорама Манароли — візитна картка Чінкве Терре, адже фото цього містечка найчастіше можна побачити на листівках та рекламних постерах. З Манароли ми відправилися пішки до наступного містечка пятиземелля — Корнільї. 1200 сходинок вгору, декілька сотень метрів стежкою між виноградниками, ще приблизно стільки ж крізь оливкові сади. Ось і селище Воластра. Якихось 2000 років тому воно називалось Vicus Oleaster, тобто «селище оливкових гаїв». За легендою саме тут поселилися перші жителі Чінкве Терре. Далі знову дорога повз виноградники, сходинки, але вже вниз – і ось вона – Корнілья. Це єдине містечко, яке не знаходиться біля самого моря, а розміщене на скелі висотою близько 200 метрів. Також воно є найменшим як за площею, так і за кількістю жителів – всього 250 людей. Туристів тут, зазвичай, теж найменше. А в цей час низького сезону після 8 вечора ми залишилися чи не єдиними туристами, тому змогли насолодитися тишею сповна.

Уже такий класичний сніданок – кава і круасани. На дворі тихо і спокійно, сонечко поступово відвойовує собі все нові і нові шматочки ранкового неба і по весняному прогріває кам’яні будиночки, мощені бруківкою вулички, балкончики… Зі спокійної та затишної Корнільї відправляємося до найвищої точки нашого маршруту — невеличкого селища Сан Бернардино, яке розміщується майже на вершині гори на висоті близько 400 метрів, та з якого відкривається панорама на Корнілью, узбережжя Чінкве Терре та Лігурійське море.

Після перепочинку на видовому майданчику біля церкви, спускаємося до четвертого з міст Чінкве Терре — Вернацци. Саме на набережній цього містечка, з келихом місцевого вина і закінчилася активна частина нашого маршруту.

Далі, до останнього з міст П’ятиземелля – Монтероссо, ми відправилися потягом. Монтероссо — найбільше за площею та населенням містечко, яке має більш рівнинний рельєф та великий піщаний пляж. Пагорб святого Христофоро розділяє місто на дві частини – старовинну середньовічну та нову, яка нагадує класичний морський курорт. Ми прогулялися вуличками старого міста, покуштували смачного місцевого морозива та насолодилися спокоєм туристичного містечка в несезон.

Таким був наш похід по пятиземеллю — неймовірно мальовничому Чінкве Терре. А далі у нас було ще два дні на знайомство з Пізою та Флоренцією. Більше про ці міста в наших попередніх розповідях:

Рейтинг: 5 из 5.

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Автоподорож Елладою. Частина 5. Афіни

Афіни – колиска Західної цивілізації, батьківщина демократії, театру, більшості гуманітарних наук та дисциплін, основних математичних принципів, філософії, історіографії, політичних наук тощо. І одне з найбільших наших розчарувань…

За частотою згадок місто стоїть на одному щаблі з Римом, Парижем чи Лондоном. А від так у нас теж були певні очікування щодо нього. Проте, перше враження не з найприємніших. Центр міста – сіра однотипна забудова, наче нагромадження великих бетонних коробок, брудні вулиці,  майже всі перші поверхи будівель обмальовані графіті. На вулицях досить багато безхатьків. Найбільшим шоком були наркомани, які зосередилися в одному з провулків неподалік нашого місця проживання, і прямо на вулиці вживали наркотики. Здається це спеціальне місце, де їх не турбує поліція. Окремі райони, такі як Омонія,  є перевалочним пунктом для вихідці з арабських країн – у них там ніби своя республіка. Але так не всюди. Є й досить охайні туристичні вулиці й райони. А більш заможніші греки проживають на окраїні Афін.

Проте, плюси цього всього – досить дешеве житло в центрі. Ми орендували квартиру з непоганим ремонтом і величезним балконом (на якому ми провели 50% нашого перебування в столиці) в центрі міста на три доби  за 50 євро на особу. Попри перше враження в Афінах все таки є дуже гарні місця та об’єкти. Наш ТОП місць, які варто відвідати:

Анафіотика. На нашу думку це наймальовничіший та найбільш неповторний район Афін, який розміщується на схилі Акропольського пагорба поруч з Плакою. Районом його назвати можна досить умовно, адже він дуже маленький – всього дві вулички і 45 будиночків. Він зовсім не схожий на нові райони Афін. Потрапивши сюди, складається враження, що ми не в місті, а в невеличкому острівному селищі. Район відносно новий і збудований лише в 1841 році вихідцями з острова Анафі. Століттями будівництво на схилах Акрополя було заборонено, бо так сказав дельфійський оракул і тільки в 19 ст. його слово було порушено.

В Анафіотиці хочеться сфотографувати кожні двері, кожне віконечко, кожне деревце. Саме тут знаходиться найвужча вуличка Афін шириною 45 см. На ній одна на одну наповзають білосніжні стіни мазаних будиночків з різнокольоровими віконцями та дверима. Навкруги ростуть оливки та фруктові дерева.

Тут немає ні магазинчиків, ні ресторанів. А ще з відси відкривається гарний вид на Афіни.

Плака — найстаріший, найвідоміший, найбільш людний квартал Афін – серце міста, його історичний центр. Він розміщений між Акрополем та центральною площею міста — Сінтагмою. Тут вузенькі вулички, мальовничі будиночки і величезна кількість ресторанчиків та таверн, сувенірних лавок та магазинчиків. Столики традиційних ресторанів та таверн розміщуються прямо на сходах вузьких вуличок. Саме тут варто спробувати щось з грецької кухні.

Лікавітос. Найкраща панорама на місто відкривається з гори Лікавітос, яка є і найвищою вершиною міста – 277 метрів. Саме з цієї точки Афіни відкриваються як на долоні – від Акрополя до морського узбережжя. В перекладі Лікавітос означає «вовчий пагорб». В античні часи гора була прихистком вовків і афінці її уникали. Піднятися на гору можна на фунікулері або пішки. Підйом доволі простий – східцями через парк. Ми на вершину піднімалися двічі – одного разу на заході Сонця, а наступного дня на світанку. В цей час види звідси найбільш захоплюючі.

Сінтагма. Центральна площа Афін та всієї Греції (як Майдан Незалежності в Україні), яку ще називають площею Конституції. На ній розміщений колишній Королівський палац, в якому зараз знаходиться грецький Парламент.  Найбільш цікавою подією, яка приваблює сотні туристів на площу Сінтагма є зміна почесного караулу біля пам’ятника Невідомому Солдату. Видовище досить цікаве і його варто подивитися. Солдати королівської гвардії – евзони, у досить кумедному одязі (білі колготки, спідниця, та чудернацькі черевики, вагою 3 кг кожен) змінюють один одного, виконуючи при цьому чіткі однакові рухи.

Філопаппу. Ця гора розміщується поруч з Акрополем і з неї відкривається один з кращих видів на нього, й зокрема на Парфенон.

Афінський Акрополь. Це найвідоміша та найбільш відвідувана пам’ятка Афін та всієї Греції. Античне місто, яке збереглося до наших днів, й знаходиться на пагорбі Акрополіс. Він офіційно проголошений як провідна пам’ятка загальноєвропейської культурної спадщини. Ми вирішили не заходити в нього по декільком причинам: — вхід до архітектурних пам’яток коштує 20 євро + 10 євро у музей; — ми уже відвідували дещо схожий, хоч і менших масштабів та значущості комплекс – Дельфи; — ми більше географи, а не історики; — великі черги туристів.

Чи варто їхати в Афіни і чи поїхали б ми знову? Однозначно так!!! Але не більше, ніж на один день.

Автоподорож Елладою. Частина 4. Острів Лефкада та місто Дельфи

Досі пам’ятаю ті неймовірні відчуття, те пережите захоплення від відвідин Метеор. Добре, що зараз ми користуємося цифровими фотоапаратами, адже скільки  мені потрібно було б плівки, щоб закарбувати все побачене нами в подорожі.  Далі наш маршрут пролягав до західного узбережжя материкової Греції. Тут Еллада омивається водами Іонічного моря.

Ночували в кемпінгу на березі моря, а вранці відправилися у напрямку острова Лефкада. Дістатися на острів досить просто. З материковою частиною він з’єднується понтонним мостом і насипною дамбою. Перед в’їздом на міст розміщений середньовічний замок Айя-Мавра. Оскільки були поруч і був час, вирішили відвідати цю пам’ятку (вартість входу – 2 євро, що дуже дешево по європейських мірках). Чесно кажучи, замок нас не вразив. Від нього залишилося лише кілька руїн внутрішніх споруд і стіни. Проте, зважаючи на його положення, колись він мав дуже стратегічне значення і багату історію.

Після обіду ми потрапили на острів Лефкада. Основним його багатством є білосніжні піщані пляжі («лефкада» з грецької — білий) та бірюзова водичка…

Релаксували на пляжі Порто Катсікі — місці, де білі скелі висотою до 200 м різко обриваються до моря, утворюючи бухту з білою, прозорою галькою і світло-блакитно-лазурною водою. Від стоянки і декількох кафешок до лінії води ведуть понад 100 сходинок, вирубаних у скелі. З грецької, Порто Катсікі перекладається як «пляж кіз», адже лише вони могли дістатися сюди до того, як було побудовано сходи.